Завантажити

берегах. Вiн неначе вже бачив золотий престол на хмарах над тим чарiвничим садком, а од того престолу, наче од сонця, лився свiт, як од тисячi сонцiв. Як той пишний сон, що часом зоставляє в душi справдiшнє почування, навiть пiсля того, як людина прокинеться, той чарiвничий рай манив його до себе якимись надзвичайно солодкими пахощами, надзвичайною гармонiєю музики, святих пiсень, шуму кришталевих рiк. Сухобрус заслаб, а те дивне диво втишувало його муки, не виходило в його з голови, з серця. Почались передсмертнi муки, i душа його стривожилась. Вiн усе брав за руки то дочок, то зятiв, неначе боявся випустить чужу руку, неначе шукав чиєїсь помочi. Вiн усе просив позаслонять вiкна. Його голова все одверталась до стiни. Зятi й дочки не одступали од його, поки вiн i вмер.
Поховали дiти батька та й недовго журились. Дочки трохи поплакали, але швидко втерли очi й забули про його. Зятi таки зовсiм не тужили. А тим часом дiти заспiвали iншої пiснi, як настав час дiлиться батькiвськими спадками. Ця дiляниця вийшла трохи чудна.
В залi Воздвиженського зiбрались зятi й дочки i прочитали банкiвську духовницю. Все було гаразд, доки не дочитались до флiгеля. Тiльки що Воздвиженський прочитав, що флiгель оддається самим Воздвиженським, як Степанида зблiдла, трохи не зомлiла i насилу опам'яталась.

- То це так, сестро? - промовила Степанида до Марти. - То це така твоя добрiсть? То це ти так направила ще за живоття небiжчика нашого батька, царство йому небесне, вiчний покiй! Я не знала, що так буде.

- Сестро! чим же я тут винна? Така була воля нашого батька ще за його живоття, вiчний покiй його душi! Я тут i сном, i духом невинна.
- Не знаю, хто й винен. Хiба стiни та вiкна виннi. Воно пак добре ближче жити, частiше до батька ходить, пiддобрюваться, пiдлещуваться, говорила Степанида Сидорiвна, похиливши голову.

- Може, хто пiддобрювавсь i пiдлещувавсь, тiльки не я. Чим же я винна, коли бог навiв нашого батька, царство йому небесне, на таку путь, на таку думку.
- Навiв бог на таку думку, якої треба було Воздвиженським, а не на думку Дашковичiв.
- Я не знаю, як воно буде. Я не пристаю на це. Все пополовинi, та й годi! I дiм нехай буде пополовинi! - сказала Степанида, махнувши рукою i пiднявши голос з останньою фразою.
- Так, сестро, буде, як хотiв наш батько, легко йому лежать i землю держати! Дiм буде наш, бо й стоїть на нашому подвiр'ї.

- А я кажу, що не ваш!
- А я кажу, що наш!
- А я-бо кажу, що не ваш! - крикнула зопалу Степанида, неначе од тих слiв так би i сталось, як вона скаже.

- То надаремна рiч. В духовницi не так написано. А рештою подiлимось, як в духовницi написано. Я на те пристаю.

- Ще й на те, сестро, не приставай!

- Бо пристаю! Що правда, то не грiх!

- Була колись правда, та заiржавiла.

- Годi тобi домагаться, бо нiчого не поможеться, коли в духозиицi так написано, - обiзвався Дашкоаич, - що ж маємо дiяти, коли так розпорядився небiжчик. Маємо собi опрiчнє житло, та й житимемо якось.

- Розпорядились живi, а не мертвi, - сказала Степанида й вийшла з хати. За нею вийшов i Дашкович.
Як не сердилась Степанида на Воздвиженських, одначе треба було мириться з ними, бо ще не було роздiлене мiж ними батькiвське добро.

Колись свiтлий, чистий, веселий Сухобрусiв флiгель був тепер закиданий, наче хамлом. Все добро, що було сховане в скринi, в кiмнатi, в пекарнi, в хижцi, в коморi, навiть на горищi, - все те було знесене в залу й кiмнату, все те було кинуте й валялося жужмом, купами по столах, на пiдлозi, по вiкнах. В одному кутку лежали пуховi подушки й перина, на столах i на вiкнах стояли купи тарiлок i всякого посуду. Де колись на вiкнах стояли вазони з квiтками, там тепер стояли горшки, кострулi, лежали сковороди. На стiнах стирчали цвяшки, де колись висiли картини й образи. Павуки встигли вже позасновувать усi кутки, перекидаючи павутиння на цвяхи, навiть на розкиданий посуд. Hе стало хазяїна в оселi, i почала панувать за його слiдом пустиня. Мишi бiгали по помостi, а мухи покинули хати i своїм гудiнням не ворушили мертвої тишi. Все натякало на смерть, скрiзь зник дух живоття. Тiльки велика картина Ноя з синами стояла на перинi i своїм стародавнiм сюжетом ще бiльше натякала на смерть i спустошення.

На те кладовiще, в ту не кiмнату, а нiби в комору, що iак недавно була свiтла й очепурена, ввiйшли Сухобрусовi зятi й дочки. Воздвиженський держав у руцi цiлий листок паперу, навкруги списаний; там були записанi всi небiжчиковi речi. Зятi й дочки почали дiлиться. Найбiльше завзяття показувала Марта. Дашкович примостився на скриньцi, згорнув руки й довго дивився на дам, котрi бiгали по хатах, пiдiймали дещо з пiдлоги, говорили, кричали й махали руками.
Вже сонце високо пiднялося над київськими горами, а вони все дiлились; вже минув час обiду, а вони все дiлились та дiлились. Воздвиженський спочатку вмикувався в цю справу, але швидко втомився й сiв собi на скриньцi поплiч з Дашковичем. Дашкович думав, думав та пiд шум i лепетiння

читати