Завантажити

була ж наша небiжка мати у вас слугою? Чи не були ви рiвнi в домi?
- Ми люди простiшi, а Воздвиженський людина - не нам рiвня. Ти вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради свого батька, не сперечайся з ним. Люди почнуть зараз судить, рознесуть по городi. Про нас i переднiше йшла не зовсiм добра слава. Вiн, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.
- Тату! не гнiвайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаєте змалку; ви знаєте, що я й вам, i матерi була покiрна, бо ви до мене були добрi. Але до всього... не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки?
- Оце вигадала не знати що! Хiба ж вiн таки пiдiймає на тебе руку...
- О! якби ще пiдняв на мене руку, то я б йому руку покусала, i добре-таки покусала б!
- Ой Марто! ти таки зроду опришкувата й уперта! ти й малою така була, сказать тобi правду. Але будь же тихiша; знай, коли змовчать, коли й обiзваться, а коли й стерпiть, - вмовляв Сухобрус свою дочку.

- Ви, тату, говорите до мене, наче до маленької, - сказала Марта, осмiхнувшись. - Вiн, тату, мене зневажає, має мене за невчену людину, нiчого менi не говоре, не порадиться зо мною, жалує давать менi до рук грошi. Вiн од мене таїться, а я од його не таюсь.
- Який тепер свiт настав! I все то слiдкують, вислiджують!.. кмiтять! Чи поважає, чи не поважає пак чоловiк! А ми за це не знали, а проте прожили щасливо цiлий вiк. Ой господи! Що то далi буде на цiм грiшнiм свiтi!
- Добре, що ви так одразу зiйшлись й погодились. А от я-то не оступлюсь од свого слова анi на ступiнь! Я його присилую мене поважать, мене за все питать, радиться зо мною або й попросить.
Голос її пiднiмався все вгору та вгору. Останнi слова Марта аж крикнула.
- Та чого ти кричиш! Я ж нi в чому тут не винен!

- Бо ви, тату, микаєтесь, куди вам не слiд! Де два б'ються, третiй не мiшається, бо й третьому достанеться.
- Цить! цить! цить! Не буду вмикуваться! - промовив Сухобрус, та за шапку, та з хати! Так i майнув через подвiр'я до своєї хати.

Йдучи з лекцiї, Воздвиженський забiг до батька в магазин i розпитав за все. Похнюпивши голову, вiн пiшов до господи, де стрiла його Марта. Як не таїлась, вона, але її очi смiялись i на губах перебiгав осмiх. Вона навiть весело дивилась йому в вiчi, любенько говорила до його. Воздвиженський добре розумiв, що вона радiє, навiть трохи глузує з його. його брала злiсть, бо його принцип деспотизму в сiм'ї й послуханий жiнки Марта потоптала ногами.
Воздвиженський зрозумiв, що треба йти на мир, що Марта зробить те, що схоче, й буде поти коверзувать i глузувать з його, поки її воля.
Смачно пообiдавши, Воздвижєнський заговорив до Марти дуже солодким голосом, так що вона й не втямила спершу, до чого воно йдеться i до чого вiн прямує. То була його прелюдiя.
Побалакавши любенько то про се, то про те, Воздви-i женський приступив до дiла.
- I чого нам, Марто Сидорiвно, войдуваться? Я й сам не знаю, як воно в нас пiшло на нелад! Ми люди, хвалить бога, не вбогi; маємо всього доволi. Нам зовсiм нiчого лаяться та змагаться.
- Отак i я, Степане Iвановичу, думаю. Ми не вбогi, маємо всього доволi. Нам нiчого свариться. Чи прийде вечiр, чи п'ємо чай, то сiсти б та й побалакать любенько, порадиться гарненько про все. В нас є вже сiм'я...
- Ще й бiльше буде, - перебив її розмову Воздвиженський.
- Само по собi, що буде! Чом би пак нам не порадиться, як би лучче хазяйство своє повести, як би якiсь плани зробить. В нас же є батько, а що батькове, те наше.
- Ти розумно говориш, Марго Сидорiвно!
- Сухобрусiв нерозумних нiколи й не було а Києвi! Та й таких нiхто й не запам'ятає нiколи! I дядьки нашi багатi й розумнi, i наш батько, хоч i був бiдний, та з нiчого розвiв дещо! I ми розведемо, як будемо розуму держаться та пiдемо сухобрусiвською стежкою. От з нашого дому маємо дохiд... Час би дещо i в банк покласти, щоб проценти наростали для дочки...

- А. Їй, Марто, хiба дещо придбала?

- А чом же й не придбать то з сього, то з того? В контрактовий ярмарок був за квартири заробiток добрий. А їй ж? Чи придбав хоч трохи з свого редакторства та професорства?
- Є там трохи зайвих грошенят, - - промовив Воздвиженський знехотя якось.
- То оддаймо, що маємо зайве, в банк, - сказала Марта.
- Про мене, оддаймо!
I вони разом, неначе змовившись, пiшли в свої кiмнати й вернулись до зали, держачи в руках капшуки з грiшми.
- Ого! та й ти чимало зiбрала з свого хазяйства! - сказав Воздвиженський, трясучи Мартиним скарбом.
- Ого! та й ти, бачу, не все програв у карти! - весело сказала Марта, пiдiймаючи рукою добрий капшук з грiшми. I вони посiдали любенько вкупцi та й почали лiчить грошi. Полiчили вони всi грошi. Грошей було чимало. Вони обоє були дуже радi одно одному i, налiчивши чималу суму, зовсiм помирились того вечора.

- Завтра я сама одвезу грошi до банку, - сказала Марта.
- Про мене, й одвези! - одказав їй Воздвиженський, оддавши їй до рук всю суму.
- Яка шкода, що купецтво зовсiм

читати