Завантажити

переписуючи її начисто.

Воздвиженський вернувся додому на обiд не зовсiм спокiйний. Вiн все назирав над жiнкою за обiдом. Вона бiльш мовчала, нiж говорила, i обзивалась дуже знехотя. Настав час вечiрнього чаю. Марта знов посунула до мужа стакан чаю так здорово, що чай хлюпнувся й розлився трохи на стiл. Вона не сiдала пити з ним чаю та все чогось вешталась по хатах, нiби за дiлом. Воздвиженський примiчав, що не все вчорашнє скiнчилось i що жiнка має собi щось на умi.
Того ж вечора, розпорядившись у пекарнi, заколихавши дитину, Марта ввiйшла в кабiнет мужа. Хода її була тверда, очi смiливi. Воздвиженський стривоживсь.

- Степане Iвановичу! дай менi грошей, та ще й чимало! Вчора на вечоринцi у сестри я одна була у старомодному чiпковi й старiй сукнi, тодi як ти там-таки програв не один, може, десяток карбованцiв.

- Ет, вигадала! Носитимеш i по старiй модi.

- Якби ж пак що було! Коли вже й старомодне батькiвське поносила, що мала. Степане Iвановичу! не видумуй казна-чого та давай грошi, бо треба!
- А як я не дам! - сказав Воздвиженський трохи сердито.
- А як менi треба? - одказала йому Марта ще сердитiше й голоснiше. - Я не дитина, зайвого не прохатиму. Ти знаєш, що в мене в хазяйствi зайва крихточка не пропадає.

- То добре робиш! Коли б у тебе i на моди не пропадала зайва крихточка...
Марта зблiдла. Очi її з блискучих стали матовi. Вона випросталась на весь свiй високий зрiст.
- То ти хочеш, щоб я одягалась на батькiвськi грошi? То ти хочеш, щоб твоя жiнка ходила, як та обiрвана циганка! То ти хочеш, щоб я була смiховищем для людей!
Її голос перервався. Од великого гнiву їй захоплювало дух в горлi. Матовi очi знов стали блискучi й сипали iскрами, губи зблiдли. В очах, в лицi свiтилась така енергiя, проти котрої насмiлився б йти тiльки тон, хто не зумiв би того прочитать на її лицi.

У Воздвиженського самi ноги подалися назад. За кожним словом вона пiдступала до його ближче, а вiн все оступався назад до стола.

- Ти менi не вiриш! Хiба я не хазяйка в домi? Хiба я не маю права стратить на те, що менi треба?
I з тими словами вона вийшла з кабiнету й побiгли в спальню. Мабуть, в самiм повiтрi розiйшлась од неї сила й енергiя, бо дитина без нiякого шуму прокинулась й закричала не своїм голосом.
Воздвиженський стояв i довго думав, потiм одiмкнув камоду, витяг грошi й однiс жiнцi.
- На тобi на твої капелюшi! - промовив вiн i оддав їй грошi.
"От i вибрав богомолку!" - думав Воздвиженський, одходячи в свiй кабiнет.
Другого дня вранцi, наливши чай Воздвиженському, Марта не посунула до його по столi, а подала йому в руки. Чай не хлюпнувся в стаканi. Зате ж Воздвиженському невесело пився чай того ранку.
Упоравшись, Марта пiшла до магазинiв, набрала собi на нову сукню доброго шовку, купила гарний бiлий капелюш, зроблений по модi, з рожевими букетами; купила собi модний чiпок з жовтими розкiшними квiтками, котрi дуже приставали до її чорних кiс i темних очей. Мiж тими рожами були пришпиленi золотi колоски пшеницi.

Вертаючись додому. Марта не втерпiла; забiгла до сестри похвалиться новомодним убранням. Обидвi вони убирались перед дзеркалом, примiряли, оглядали й знаходили, що все те було куплено й недорого, i було дуже гарне, i до лиця їм обом. Степанидi так сподобався чiпок з жовтими рожами й золотими колосками! Той чiпок так приставав до її лиця, що вона вдвоє покращала. Вхопивши в одну руку капелюш, настромивши на палець другої руки чiпок, Степанида прожогом полетiла в кабiнет до свого чоловiка. Вона так само докоряла йому недавно, пiсля вечоринки, що всi купчихи були убранi по модi i що вона одна аж почервонiла перед ними в своєму допотопному чiпку.

Дашкович сидiв коло стола й щось виписував з Канта, як Степанида вбiгла в кабiнет. За нею ввiйшла Марта з лицем гетьмана, що оце тiльки що взяв ворожий город i розбив вороже вiйсько.
- А що! чи бачиш, як у людей буває! - говорила Степанида, тикаючи Дашковичевi то тiєю, то другою рукою з поначiплюваними квiтками.. - А бачиш? Тепер я вже, мабуть, найостаннiша мiж людьми! Дивись!

- Дивлюсь i бачу! - промовив Дашкович, не кидаючи з рук пера. Вiн зрозумiв, i нащо вона принесла все те, i чого вона бажала.

- Ти тiльки подивись, якi колоски, якi рожi! - казала Степанида й розгортувала перед його очима золотi колоски, котрi аж шелестiли.

- Бачу! бачу колоски й рожi, жовтi й червонi.

- Тямиш ти! - i з тим словом Степанида надiла перед дзеркалом той убiр, що незвичайно гарно приставав їй до лиця.

- А що? бачиш?
- Бачу! - обiзвався Дашкович, знехотя задивляючись на свою гарну жiнку, котра з золотими колосками на головi чогось пригадувала йому єрусалимлянку, невiсту "Пiснi над пiснями".

- Ой ви, дочки Єви! - сказав Дашкович, зiтхнувши й обертаючи очi на Канта. Невiдомо, чи йому було шкода Канта, чи грошей.

- Щоб менi купив зараз такi золотi колоски! Чуєш? Давай грошi, та ще й зараз, бо не видержу!
I фiлософ мусив кидать Канта; вiн довго й не сперечавсь, потерся,

читати