Завантажити

вступив в жiнчину кiмнату. Од моральної втоми вiн не змiг стоять i спустився на стiлець. Глянув вiн на Марту, кругом неї пашiло таке саме полум'я, як i недавно перед тим.
- Наробила ж ти менi сорому! - сказав Воздвиженський, i в голосi його задзвенiла жалiсть; його голос був якийсь прохаючий, багато м'якiший.
Марта зараз постерегла ту змiну, i полум'я кругом неї поменшало.
- Не бiйся! Попросимо iншим часом, то й приїдуть, i нап'ються, й наїдягься.
- Як же я буду пiсля цього дивиться їм в очi?

- Прямiсiнько й простiсiнько; подивився в очi, та й годi.
- Добре тобi таке казать отутечки в хатi. Але стань ти на моє мiсце!
- Хто його зна, яке там твоє мiсце! Живу з тобою в парi, а од тебе не чула про твоє мiсце.
Мартин голос затремтiв, але дуже-дуже легенько.

- Скiльки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти мiсце займаєш, i скiльки грошей достаєш, i де їх дiваєш. Я тiльки од людей перечула, що ти там десь i правуєш, i редактором.
В словах її почувся докiр, але голос став тихий, звичайний. Вона почувала, що вже зiгнала злiсть, провчила чоловiка.

- Яка ти чудна! Хiба ж тобi не все одно, чи я там редактор, чи економ.
- Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи скажеш, що менi було б усе одно?
- А менi здається, що мої дiла зовсiм тобi не потрiбнi й не цiкавi для тебе.
- А менi здається зовсiм iнакше! Якби ти був добрий, ти б менi усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради... Ти б менi розказав хоч з самої цiкавостi!.. А то ти ховаєшся од мене, мовчиш, маєш мене за наймичку, чи що, не варту вваги й поради.Чи я знаю, що ти заробляєш? Чи я знаю, де ти все те дiваєш? Чи ховаєш його дiтям, чи гайнуєш, пускаєш на вiтер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене маєш за темну купчиху... Та потривай! I я не така темна, як тобi здається!
Цi останнi слова вона знов вимовила з злiстю, i вогонь знов купиною схопився кругом неї. Завзяття знов блиснуло блиском з її темних очей.
Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те полум'я, знов стулив його. Язик сам прилип до пiднебiння.
- Ой ти, боже мiй! - крикнув Воздвиженський i схопився з мiсця. - До цього часу жiнка була як жiнка! Скажи ти менi, що з тобою сталося? - спитав вiн у Марти, згорнувшiї руки й дивлячись їй в вiчi.

Марта навiть не глянула на його й поралась коло колиски.

- Скажи ти менi, на милость божу, що з тобою сталось? - спитав в неї Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неї.
- Йди спати! - одрубала вона йому, сердито зирнув-ши на його.
- Але скажи ж менi, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?
- Те сталося, що й було! Йди та переднiше винеси грошi на харч, бо тих, що ти дав, вже не стало!
Воздвиженський вийшов i промовив з великою досадою:

- Ти камiнь, а не жiнка!
Вiн довго ходив по своєму кабiнетi та все думав та думав... Вiн почував i бачив, що жiнка не тiльки що не покоряється йому, але командує ним, чинить свою, а не його волю. Вiн почував, що все нижче й нижче спускається й падає пiд Мартин черевик. Вважаючи на її вдачу, на завзятiсть, вiн тратив всяку надiю перемогти її.
"Чи не вдiє чого з нею батько? Пiду пожалiюсь старому, намовлю його... Може, вiн своїм "Патериком" та патрiархальним впливом вижене з неї той дух вередiв".
Воздвиженський пiшов до флiгеля крадькома - жалiться на свою жiнку.
Сухобрус, вислухавши його слова, пiдняв руки вгору i трохи не заплакав. Вiн добре знав вдачу своїх дочок, але, докладаючись на свiй батькiвський авторитет, вiн обiцявся пiти другого дня до Марти й уговорить її.

До пiвночi Сухобрус молився богу за свою Марту, щоб господь зм'якшив її серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, вiн пiшов до Марти.
Марта сидiла й шила. Сухобрус поздоровкався i, знаючи свою Марту, нiяк не мiг приступить до дiла.
- Як сьогоднi погано надворi... - сказав вiн, потираючи руки, нiби од холоду.
- Сiдайте ж, тату! Чого ви стоїте? Сухобрус не сiв i знов терся та м'явся... Марта догадалась, що вiн за чимсь прийшов, та не смiє сказать.
- Мабуть, ви хочете менi докорять, що я вчора вас не покликала в гостi? Але я й сама до гостей не виходила.
- То-то й лихо, що ти не виходила... не послухала свого мужа...

Марта за все зараз догадалась й осмiхнулась.

- Мабуть, жалiвся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! - сказала Марта спокiйно, навiть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.

- Як-таки можна тобi не слухать свого мужа? Вiн же старший в домi, вiн голова в сiм'ї.
- Нехай вибачає. Вiн старший, i я старша! Ми в цьому рiвня.
Сухобрус прийняв академiчну поставу й почав вговорювать нiби по-вченому.
- Марто! ти єси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам бог так звелiв: "Жена да убоїться свого мужа", - так глаголе святе письмо. В домi повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть. Марта зараз постерегла, звiдкiль вiє вiтер.

- Я це, тату, давно знаю. А чи

читати