Завантажити

втекла в другу хату. В думцi вона кляла Дашковича i всiх фiлософiв i зарiкалась з того часу танцювать з фiлософами, хоч би вони були й європейськi генiї! З червоним, злим лицем вона вийшла з кiмнати i цiлий вечiр ставала в танцях якнайдалi од Дашковича.
На другу кадриль Степанида поставила Дашковича танцювать з собою, правувала ним, показувала йому стежку i таки присилувала його знов вивчить забутi танцi.
- Ой, як низько мусила спуститься моя фiлософська мисль! - промовляв Дашкович, утираючи пiт з лиця. - Одже за найважчими фiлософами Нiмеччини я не втомлявся так, як за цими танцями, - говорив вiн, ледве одсапуючи.
Вже готували на стiл вечерю, як Дашкович тiльки згадав, що вiн не перепросив купчихи, котрiй обдер цiлий бiк. Вiн нахилив голову, насупив брови, пiдняв один палець вгору. Всi ждали од його якогось дуже цiкавого слова. А вiн, постоявши трохи на однiм мiсцi, простягся до того кутка, де сидiла купчиха, i почав просити в неї пробачення. Купчиха осмiхалась, говорила: "Нiчого, нiчого те! То в танцях звичайна рiч". Але в думцi вона кляла фiлософiв. Сукня була дуже дорога й модна; її уста осмiхались ласкаво, а очi лаяли, аж горiли!
- Що це ти так пiзно схаменувся? - спитала в його жiнка.
- Коли я тодi якось задумавсь! - промовив Дашкович. - Менi зовсiм не в думцi оцi танцi! Бiльше я тобi не танцюватиму! Нехай танцюють молодшi за мене!
Одначе, невважаючи на своє зарiкання, вiн мусив пiсля вечерi знов танцювать, бо його силувала ласкою й проханням молода й гарна жiнка, а перед такими чарами ледве чи встоїть яка найтвердiша фiлософiя. Степанида таки так вганяла свого фiлософа, що пiт лив дощем з його високого чола, а чорнi кучерi аж поприлипали до вискiв.
Тим часом поважнi гостi, встаючи з-за карточного стола, смiялись з Воздвиженського, що вiн страшенно програвся в карти. Марта почула те, i її почало розбирать; вона знала, що Воздвиженський дуже погано грає в карти, одначе квапиться грати. Марта пiдступила до Воздвиженського й шепнула йому на вухо: "А що, чи багато карбованцiв продув у карти?"
Її рiзкий, неспокiйний голос, її насупленi густi брови дуже вразили Воздвиженського. Вiн давно вже постерiгав тверду вдачу своєї жiнки. Смiливий, розпоряджаючий голос зобидив його.
- А тобi нащо? - тихо, але сумно спитав вiн у Марти.

- Як нащо? Хiба я не маю права тебе спитать? - сказала вона тихо й одiйшла од його. Вона сiла невесела та все поглядала на той столик, де грав у карти Воздвиженський.
Як на тотеж Воздвиженському дуже не йшла карта. Вiн сердився, вгонивсь в азарт i тим ще бiльше програвав. Партньори почали смiятись, що Воздвиженський знов нагнав на себе на карбованцiв десять. Марта не пропускала й слова з розмови коло того стола. Вона не видержала.
- Степане Iвановичу! пора нам додому! Менi чогось нездорово.
- То йди собi, а я трохи пограю.

- Не пiду я сама; йди разом зо мною. Партньори твої вибачать за твою жiнку.
Воздвиженський зирнув на її лице. Її брови, очi, стуленi мiцно губи показували, що вона хоче постановить на своєму.

- Нехай тебе, серце, батько проведе; попроси батька, а я прийду незабаром.
- Я прошу тебе йти зо мною, бо я не зовсiм здорова! - промовила вона, i голос її проти волi став твердiшим i звернув увагу гостей. Дехто пiдступив ближче до стола i прислухався.
- Чого ти причепилась до мене! - промовив Воздвиженський до неї.
В Марти лице спахнуло рум'янцем од тих слiв мужа.

- Не пiду я сама, й з мiсця не рушу, доки ти не пiдеш зо мною! - промовила вона, аж трохи крикнула.
Воздвиженський спересердя встав, кинув карти й мусив йти з нею додому.
Дашкович бачив ту сцену i тiльки думав: "Ну, Марта! ну, характер. Слава тобi господи, що моя жiнка не така!" Воздвиженський тiльки що переступив порiг свого дому, а Марта вже й накинулась на його мокрим рядном.
- I скажи ти, на милость божу! I нащо ти граєш в карти, коли ти бiльше програєш, нiж виграєш? - спитала вона так смiливо й наважливо, неначе судила його судом.
- А тобi яке дiло, що я там в карти граю, чи що? - обiзвався Воздвиженський.
- Як то, яке дiло! Як то так! То менi нема дiла до того, що мiй муж робить?
- А нема тобi дiла! Твоє дiло он! Дитина, колиска та кухня!
- Менi нема дiла! - крикнула Марта, i її великi очi стали ще бiльшi, а лице зблiдло. - Є менi дiло! - промовила вона голосно i з тим словом так стукнула по столi рукою навiдлi, що нiби тому не можна було нi кришки не вiрить. Вона стояла серед зали, висока, рiвна й люта.
Воздвиженський вперше догадавсь, що його жiнка має не тихенький голосок, не дiвочий, медовий, а здоровий, енергiчний голос i велику силу характеру. Вiн хотiв зломить її.
- Чого ти кричиш на мене? - гуркнув вiн басом.

- Кричу, бо ти винен! Де твоє жалування? Чи ти давав менi його до рук? Чи я знаю, що ти маєш i скiльки маєш?
- Нащо тобi моє жалування?
- На те, що я твоя жiнка, а ти мiй чоловiк. Я повинна знаїи, що ти заробляєш i що маєш.Я й досi за твої грошi й одежини собi не справила, гостинця собi не

читати