Завантажити

Коли ви менi, старому батьковi, не ймете вiри, то я й запишу на паперi. Не заберу ж я всього на той свiт. - I тут же Сухобрус записав на старшу дочку новий дiм, а решту - так, як вiн казав. Воздвиженський сховав той папiр у кишеню й прожогом покатав у садок. Марта дала йому своє слово, як того ждав Воздвиженський, як знав про те i старий батько. Всi вернулись до хати. Всi неначе переродились, були веселi, жартували. Марта була рум'яна, все спускала очi у землю, як жених брав її за руку, й нiби крадькома тiльки насмiлювалась глянуть на кого. Одна Степанида була не весела тим, що Дашкович не просив i досi її руки, а може, й тим, що не її сватав Воздвиженський.
- А ми чули, що ви посватались у протоєреївни? - спитав Сухобрус.
- А де там! Хто його там думав свататься. Так тiльки туманив людей.
- Навiщо? Недобре! їй-богу, недобре! - тихо промовляв Сухобрус, просячи всiх за стiл i сiдаючи обiдать.
Пiсля обiду, веселий i щасливий, як купець, що дуже добре вторгував того дня, Воздвиженський прибiг на квартиру до Дашковича.

- Чи ти чув новину? - гукнув Воздвиженський.

- Яку новину?
- Що я посватав твою Степаниду!

- А ти ж женишся на протоєреївнi?

- На якiй протоєреївнi? Схаменися ти! Я сьогоднi посватав твою Степаниду Сидорiвну - Сухобрусову дочку! От що!

- Неправда твоя!
- Бреши сам, коли не ймеш вiри. Вже й моє весiлля швидко буде, i той новий дiм, що на вулицю, буде мiй. От подивись!

I Воздвиженський показав йому папiр з пiдписом Сухобрусовим. Там Дашкович, побачив ймення Марти, i в його одлягло од серця.

- А що, налякав тебе, га? - промовив Воздвиженський. - Иди ж мерщiй заручайся, коли хочеш, а то й справдi втеряєш свою пальму. Так i вхопить якийсь купчик! Ходiм-таки сьогоднi ввечерi, то й весiлля будемо справлять разом.
Дашковичевi все те здавалось сном. Так все те було несподiвано, негадано. Вiн ждав сватання у протоєрея. Воздвиженський своїми устами просив його навiть за шафера, а тепер скоїлось зовсiм iнше дiло.

- Одже ж ти й справдi капосний! То було перше слово Дашковичеве, як вiн опам'ятався.
- Та чого ти стоїш, роззявивши рота! Вбирайся та ходiм на твої заручини, бо втратиш дiвчину. Що б менi завгорiло й справдi сьогоднi посватать твою Степзниду?
- Ой капосний же ти, нехай тобi всячина! - шепотiв Дашкович, хапаючись убираться. В його була думка, щоб хто й справдi не одбив у його дiвчини.
Того ж таки вечора обидва вони пiшли до Сухобруса. Тепер тiльки Дашкович пересвiдчивсь у тiм, що Воздвиженський засватавсь: його вiтали як зятя. Не довго думаючи, Дашкович пiшов з Степанидою в садок на прогуляння й переговорив з нею. Вiн вернувсь з садка женихом.

Сухобрус не знав краю своєму щастю. Свiтлиця його освiтилась свiчками й лампадками, В кухнi палало велике полум'я: там готували вечерю. Самовари не згасали. Стiл був заставлений наїдками й напитками. Сухобрус надiв новий синiй сiртук i найрябiшу шовкову жилетку. Його очi блищали од вина i щастя. Вiн обнiмав та цiлував дочок ; зятiв.
- Ой ви, мої дочки, як голубочки! грали ви й спiвали "Сизого голубочка", доки не принадили до себе пару голубiв, та й яких голубiв! О ви, зятi мої, уми-розуми! Чи я ж думав та гадав мати зятiв таких розумних, ще й професорiв? Зате ж я вас обзолочу, обсиплю золотом та срiблом. Дам вам обом по дому, по саду. А з магазинами... як самi знаєте. Певно, ви будете писать книжки, а не образи малювать, як батько ваш колись малював. Ой ви, мої уми-розуми!

I старий батько не мiг натiшиться своїми вченими зятями: все обнiмав та цiлував їх.
- Та годi вже цiлуваться! - промовив Воздвиженський. - Давайте ще будемо пити!
- Давай, зятю, й пить! I пити - вмерти, i не пити - вмерти. Лучче ж пити i вмерти! Ну дочки! випийте до мене, а я до вас.

Марта й Степанида мусили забрать у руки чарки з вином i випили до самого денця.
- Я думав, що ви вже мене покинули! А ви таки будете мої. Недурно ж менi цiєї ночi снився чудовий сон! Снилось менi, нiби я стою в себе серед двора. Надворi нi день, нi нiч, але якось ясно й свiтло, нiби сонячний день злився з мiсячною нiччю. Коли це як зашумить повiтря, як загримить грiм! Дивлюсь я, на небi й хмар нема. А з лаври, з Михайлiвського, з Братства летять янголи, та все по парi та по парi; такi рядки, що й полiчить трудно, та все знiмаються з бань та з золотих хрестiв! Оглядаюсь я, а всi три рядки летять просто у мiй двiр. Кожний янгол держав по зеленiй гiлцi всякого садового дерева. I котрий оце прилетить, то i застромить гiлку в моєму дворi. I тi гiлки перед моїми очима росли, розпускали на всi боки зелене гiлля; дерево пiдiймалося вгору та вгору, цвiло перед моїми очима. Я чув пахощi цвiту. На деревi спiли ово-шi, вкривали рясно дерево, аж гiлля гнулося додолу, її обсипались перед моїми очима. Дивлюсь я, аж янголи засадили вже весь мiй двiр, потiм засадили садками ще й вулицi коло ного двора! Все так i зазеленiло перед моїми очима. Я набрав повну хустку палучих яблук i груш та думаю: "Понесу же я своїм дочкам". Та й на тiм

читати