Завантажити

Сухобрус, трiпаючи головою.

- Треба додому йти! - обiзвався Дашкович.

- Нi! - трiпнув головою Сухобрус. - От тобi уми-розуми! Одже й не всього ви навчились в академiї. Пiсля чаю - слiдує - воскресенiя мертвих i жизнi будущаго вiка, амiнь! - промовив Сухобрус слова символу вiри.
Всi засмiялись; навiть панни осмiхнулись i запишались.
- А хто не родився й умре? Хто родився i не умре? - знов загадав загадку Сухобрус.
Ця загадка була не така мудра, як перша, її швидко одгадали, що не родивсь i вмер - Адам, родивсь i не вмер - Iлiя та Єнох, бо обидва були взятi живими на небо, як написано в бiблiї.
- О уми! ото розуми! одгадали! - хвалив їх Сухобрус. Воздвиженський встав з-за стола, пройшовся по хатi й спинивсь коло картини Ноя з синами.

- Що це в вас таке? Чи попи, чи диякони, чи слiпi Велiзарiї? - промовив Воздвиженський i за тим голосно прочитав напис: "Святий праотець наш Ноє".
- Е! в вас, бачу, гiтара є! - промовив Воздвиженський i зняв з стiни гiтару. - А заграйте, будьте ласкавi, або й заспiвайте, - сказав Воздвиженський, сiвши коло Марти.
- Я колись спiвала, та вже позабувала, - промовила кокетливо Марта. - Просiть сестру.

Воздвиженський зняв з стiни другу гiтару й понiс Степанидi. Вона так само соромилась й одсилала до сестри.
- Коли ви не хочете, то ми будемо спiвать з Дашковичем. Ану! починай української!
I Дашкович смiливо почав тенором "Вийди, дiвчино! вийди, рибчино!" Воздвиженський пiдтягав басом i так ламав українськi слова, що панни не могли вдержаться од смiху. Одначе Марта почала акомпанувати на гiтарi, а за нею й Степанида на другiй. Пiсня вийшла дуже гарно, бо її спiвали вмiлi голоси. Сухобрус аж умилився серцем.
Паничi скiнчили й просили спiвать самих паннiв. Вони мусили заспiвать "Сизого голубочка". Голоси їх були добрi, але не дуже твердi й смiливi. Вони спiвали й пишали губи, а од того пiсня виходила дуже вже сентиментальна.
- Годi вже того голубочка! Заспiвайте лишень "Горлицi"! От пiсня! - говорив Сухобрус, розвеселившись. Дочки вдарили "Горлицi" дрiбно й голосно. До їх пристали паничi. Пiсня була така весела, така жвава, що пiдiймала ноги до танцiв.
- Заспiвайте ж iще нашої пiснi, та жалiбної-жалiбної, - просив Сухобрус.
I всi разом заспiвали "Чи я в лузi не калина була, чи я в лузi не червона була?"
- Ой, не спiвайте, бо буду плакати! - просив Сухобрус, переслухавши пiсню. - Що менi згадала ця пiсня? Яку давню давнину пригадала вона менi! I мою молодiсть, i мою покiйницю, i мої лiта давнi, навiки минувшi!
Вже на сходi небо зачервонiло, а гостi все спiвали та спiвали, та випивали. Нарештi, сам Сухобрус став серед хати i почав спiвать церковних пiсень. До його пристали студенти, а за ними мусили спiвать i панни. Вже надворi стало розвиднюваться, а вони всi спiвали "Взбранной воєводi" та "Многая лiта!"

В Братському монастирi задзвонили на утреню. В той час одмикали монастирську браму.
- Дашковичу! чуєш? - промовив Воздвиженський.

- "Час додому, час! забарилися!" - затягли всi, i паничi почали прощаться з хазяїном i дочками. Всi випровадили їх у двiр i розпрощались з ними. Хазяїн i дочки просили студентiв не забувать їх i одвiдувать якнайчастiше, тiльки не через баркан, а просто через браму.
Ранок, свiжий i росяний, саме розгорювавсь. На самих вершечках усiх золотих хрестiв Старого Києва, на високих горах, з'явились червонi, як жар, промiння, а Подiл лежав сонний пiд горою в глибокiй темнiй тiнi.
Студенти ввiйшли в монастирську браму, де стрiлось їм кiлька перекупок з кошиками в руках. Дверi в корпусi були вже одчиненi. Вони благополучно пройшли до номера й повалилися на лiжка, змученi днем i нiччю, так багатою на притичини.
А Сухобрус, вернувшись з дочками до хати, став серед кiмнати, приклав палець до лоба, довго думав i сказав:
- Щось воно та недурно! Щось та буде! I треба ж було цим паничам потрапити перелiзти доконче в мiй садок, зайти до моєї господи несподiвано й негадано в таку пiзню добу! Це все недурно! Щось та повинно буть!
Так говорив Сухобрус пiд впливом "Печорського патерика", начитавшись за спокуси од злих духiв. Йому i в голову не прийшло, що дiло сталося дуже просто й випадком.
- Щось буде! - все говорив Сухобрус сам до себе, стоячи серед хати з пальцем, притуленим до лоба. - Дочки! готуйтесь до весiлля! Ось що буде! - промовив батько весело до своїх дочок i пiшов спать.

Вплив "Печорського патерика" з батька перейшов i на дочок. Вони не лягли спать i пiшли в садок стрiчать схiд сонця, їм так ясно малювалась вечiрня сцена в садку!
Роса падала їм на коси, на лиие, на одежу; великi краплi дощем падали з листя й обсипали їх бiлi сукнi. Сонце викотилось з-за Днiпра й освiтило їх зблiдлi лиця й трохи червонi очi. А вони все ходили по садку й дивувались. В кожної в головi стримiла батькова думка: щось буде! щось повинно буть!
В обiди батько прийшов з магазину до господи, i за обiдом розмова йшла все про студентiв.
- Як же вам показались вчорашнi гостi? Чи сподобались хоч

читати