Завантажити

все до вiнця. Протоєрей закупив багацько вина й усяких наїдкiв, пошив дочцi виправу. Коли рознеслась чутка, що Воздвиженський вже заручився, що вiн вже давно має собi молоду. I Протоєрей, його дочка, i ректор, i все начальство тiльки пороззявляли роти з того дива, почувши про заручини Воздвиженського з Сухобрусiвною!

Воздвиженський, побачивши, що вже сталось, як йому бажалось, що дорога в життi послалася перед ним так, як його думка того хотiла, просто покинув протоєрєївну i, не сказавши й слова Дашковичевi, побiг раз раненько до Сухобруса.
Сухобрус пив чай з своїми дочками й тiльки що збирався йти до магазину. Несподiваний прихiд Воздвиженського дуже вдивив батька й дочок: вони вже чули про його сватання.
- Добридень вам, Сидоре Петровичу! - промовив Воздвиженський i кинувся обнiмати й цiлувать старого.
- Доброго здоров'я вам, Степане Ивановичу! - обiзвався знехотя Сухобрус, ледве одповiдаючи на його цiлування.
Воздвиженський подав руку паннам. Марта й Степанида сидiли мовчки, ледве привiтались до його. Марта дивилась у свiй чай; її чорнi брови дуже насупились над стаканом, стали навислими, як чорнi хмари. Степанида ледве осмiхалась i копилила свої тонкi губи.

- Давно я був у вас в гостях! - промовив Воздвиженський.
- Давно! - знехотя промовив Сухобрус i замовк, прийнявши академiчну позу i дивлячись на швидку пару, що вискакувала з-пiд покришки самовара.
Марта колотила ложечкою чай, у котрому вже давно не було й грудочки сахару i котрий був холодний, як вода.
- Ваш чай, Марто Сидорiвно, зовсiм прохолоне, - зачiпав її панич.
- Нiчого - те! Я люблю холодний чай, тiльки не люблю холодних людей.
Такий прямий i рiзкий одвiт дуже вдивив i засмутив Воздвиженського. Вiн бачив її завжди тиху, спокiйну, добру i вгадував, що причиною того була обида. А Марта усе колотила чай i ледве мочила ложечкою губи. Її великi очi були повнi слiз. Вона була сердита i ледве здержувала себе. Не стiльки гiрка кривда, як злiсть налила її очi сльозами.

- В мене було такого дiла! Так багато дiла! Я оце скiнчив вдатно екзамени, мене зоставили бакалавром при академiї. Вибачайте менi, що я так нечасто навiдувався до вас! - просив Воздвиженський, i в його голосi й справдi почулась м'якiсть i жалiбнiсть.
- До нас то й не було часу, а як до кого iншого, то й час знайшовсь, - промовив Сухобрус, дивлячись у вiкно проз Воздвиженського голову.
- От як Дашкович, то й дiло робив, i нас не забував, - промовила Степанида.
Воздвиженський бачив, що хазяїн i дочки такi холоднi, неначе їх хто пообкладав кригою. Одначе йому не стало совiсно анiтрошки! Його великi сiрi очi так само дивились смiливо. Вiн просто мiркував, як купець у крамницi перед покупцями, з котрого боку пристать i як почати рiч, так почать, щоб усе дiло загарбать в свої руки з прибиллю, щоб нiчого не втратить.

А Марта все сидiла непорушне та колотила холодний чай. Здавалось, що вона думала його колотить, доки Воздвиженський не вийде з хати або поки не переговорить про заручини, її лице було блiде, брови й губи, трохи втягнутi, виявляли велику енергiю. Вона не змогла, не зумiла здержать злостi, i сльози закапали з очей.
"Треба починать дiло або втiкати!" - шепотiла Воздвиженському думка. Вiн хотiв уже говорити, тiльки якось не знаходив слiв. Вiн побачив сльози на Мартиних щоках i тiльки подумав: "Яка вона добра! Яке в неї м'яке серце! Вона буде доброю жiнкою! - треба приступать!"

I вiн присiупив. Просто й ясно, голосно на всю хату, вiн оповiстив, що його справа з академiї скiнчена, що йому час приступать до сватання, i вiн нiкого бiльше не вибирав, нi про кого бiльше i не думав, окрiм Марти Сидорiвни.
- Тепер за вами черга, Марто Сидорiвно! - промовив Воздвиженський.
Марта розридалась. В неї набралось слiз повнiсiнькi вчi; вона була рада, що трапився випадок вилить їх, i бiльше не держала їх.

- Дайте менi хвилинку подумать, пiти в садок! - промовила вона й вийшла в садок. За нею вийшла сестра. Воздвиженський зостався з Сухобрусом. Задля його випав найкращий час поговорить з батьком за придане, i вiн почав говорити без всякої церемонiї.
- Як же ви, Сидоре Петровичу, розпорядитесь з своїми домами, з садком, з грунтом? - почав будущий зять.
- А так! В мене двi дочки, як ви знаєте. Бiльше роду й не маю. Мартi дам новий дiм, що стоїть на вулицю, а Степанида тим часом житиме зо мною у цiм флiгелi! А по моїй смертi Степанидi зоставлю флiгель...

- Чи ми ж помиримось?
- Треба мириться... Тiльки ви знаєте, що я своїх дiтей не зобижу. Що маю, те усе їх. Для меншого зятя я купив через улицю грунт i на тiм грунтi збудую новий дiм, а флiгель запишу пополовинi на двох. Схотять, продадуть чи подiляться, - про мене.
- Розумнi вашi слова, Сидоре Петровичу, гарно й слухать, - промовив Воздвиженський, очевидячки радий тому. - Чи не можна, Сидоре Петровичу, всi вашi слова записать на паперi? Вашi слова - золото! Шкода буде, як вони так i полинуть в повiтрi...
Сухобрусовi очевидячки не сподобалась така рiч.

-

читати