Завантажити

репутацiя. Молодi студенти, приїхавши з усiх кiнцiв Росiї, вже чули про його, вже ждали чогось надзвичайного. В старiм академiчнiм корпусi з темними вiкнами, з чорними партами, в його авдиторiї було повнiсiнько студентiв, котрi сидiли цiлими лавами й купою стояли коло порога, прийшовши з iнших курсiв. Дашкович входив, сiдав на кафедрi i не дивився нi на кого: його очi десь нiби ховались, входили десь глибоко, де ворушились думки. В очi слухачiв кидався тiльки чистий широкий лоб. Його високе чоло нiби займало мiсце очей для слухачiв: так на йому багато виявлялось думок. Кожний легенький i тоненький зморшок мiж бровами здавався тим мiсцем, де забгалася дума й свiтилася звiдтiль. Коли-не-коли вiн пiдiймав одну руку й пальцем нiби показував на абстрактну мисль.
Не можна забути впливу його одної репутацiї на молодих студентiв! Всi зiбрались вперше на лекцiю й сидiли лавами кругом авдиторiї, держачи голови рiвно, як пiд шнурок. Дашкович промовив перше слово, i всi рядки голов, неначе по електричнiй течiї, раптом i разом схилились уперед, насторочившись слухать. I цiлу лекцiю так держались голови, коли б хто поворушився хоч трошки! Тiльки карандашi скобзались швидко-швидко по паперi! А його думка лилася чиста, ясна, як кришталь! Не було там анi одного слова зайвого, що не стосувалось до дiла. Вся система будлi-якого фiлософа випливала з його уст, нiби з голови самого фiлософа; така вона була чиста, ясна, суцiльна, не штукована з уривкiв.

Не в одну голову запала крапля свiту й думок од його лекцiй, не одна голова стала свiтлiша й яснiша.
Дашкович недовго й був в академiї. Його добра слава пiшла скрiзь; i його запросили перейти в Московський унiверситет. Але, скучаючи додому й за Києвом, вiн потiм перейшов в Київський унiверситет.

Воздвиженський не любив науки, не поважав її, мав її тiльки за спосiб прокласти собi стежку в життi i як можна витягти з неї через це грошей, їжi, напиткiв i всякого добра! Де можна було все те дiстати iншим способом, вiн не жалiв себе, не розбирав доброго i недоброго способу i досягав до цiлi, кинувши на бiк науку.
В авдиторiї одчинялись дверi, й входив Воздвиженський. Ступивши три ступенi через авдиторiю, вiн ставав на пiдмосток кафедри, одну ногу держав якось на повiтрi i, повернувшись круто товстими плечима, блискав на авдиторiю товстою широкою потилицею й сiдав на кафедрi. Потiм вiн виймав старi листки своїх лекцiй i клав їх перед собою. Тi лекцiї були написанi кiлька рокiв переднiше, i вiн не змiняв у їх i словечка! Листки були старi, з жовтими круглими плямами, нiби од якоїсь страви. Нитки, котрими вони були позшиванi, вже пообривались i телiпались, Ззамолоду вiн просто читав лекцiї з тих листкiв. Але, не змiняючи їх нiколи, хоч наука i змiнялась, вiн вивчив їх напам'ять од дошки до дошки; часом силкувався iмпровiзувать. Розпустивши цiлу рiчку фраз, гарних, але пусгих, вiн аж заплющував очi, неначе пiвень в час свого крику. Фрази лились, зчiплювались, i вiн переливав з пустого та в порожнє, говорячи те ж саме, тiльки iншими словами.
Студенти, як звичайно буває, почали записувати його лекцiї, але швидко покинули, бо котрий було запише, то й побачить, що там нема думок. Тiльки один туляк, земляк Воздвиженського, сидiв коло самiсiнької кафедри, щоб його роботу було видко, i записував ту нiсенiтницю, маючи надiю пiти стежкою свого красномовного земляка.
Аадиторiя Воздвиженського спорожнялась. Студенти перестали ходити на його лекцiї, а щоб авдиторiя не була зоссiм порожня, вони ходили по черзi по п'ять душ. Воздвиженський не вважав на увагу чи неввагу своїх слухачiв.
Зате ж вiн дуже вважав на ректорську ласку. Нiхто з професорiв не запобiгав так його ласки! Вiн умiв пiдступити до кожного ректора, вмiв улiз ги в його душу, прислужиться, притакуючи кожному його слову, постерiгаючи кожний його замiр. I виходило так, що нi один ректор не обходився без його. Тодi ще не було виборiв нi на кафедри, нi на побiчну службу в академiї. I Воздвиженськич кожному ректоровi встигав зайняти скрiзь перше мiсце i розпоряджався академiчними грошима. I за все це вiн доставав добрi грошi. При кiлькох ректорах Возiвиженськнй, з орденом на шиї, мав право сказати: "Академiя - то я!"

IV
Дашковичi жили в новому домi. Чистий i гарний був їх новий дiм на два етажi, з здоровими свiтлими вiкнами. Вiн стояв просто проти дому Воздвиженського, так що з вiкон одного дому можна було дивиться в вiкна другого, i не тiльки дивиться, але навiть перекидатись словами. Степанида Сидорiвна обвiшала вiкна гарними завiсами, обставила вазонами з квiтками. Кращi картини з батькового флiгеля дочки попереносили до себе ще переднiше. У батька зостався на стiнi тiльки праотець Ноє з трьома бородатими синами та якась цариця в фiжмах, дуже заляпана мухами.
Дашковичiв кабiнет був обставлений шафами з книжками. Вiн зiбрав писання всiх давнiших, нових i найновiших фiлософiв i все, що тiльки стосувалось до його науки. Вiн любив науку для науки i все загрiбався в фiлософiю глибше й глибше. Бiльше й

читати