Завантажити

просила Степанида.
Воздвиженський слухав i бачив, що тому змаганню кiнця не буде, i сказав:
- Коли вже вам обом так трудно роздiлиться пуховиками, то ви зробiть так, як радив Василь Петрович. Бо що фiлософiя скаже, то проти того нема чого суперечить.
I вони розбили всю постiль пополовинi: перетягли шнурками перину й одну подушку й сокирою розрубали якраз пополовинi.

Роздiливши батькiвське добро, обидвi сестри посердились. Кожна з їх постерiгала, що багато дечого з батькiвського добра не прийшло до рук, що його нишком переполовинили. Сестри скоса дивились одна на одну й перестали ходить в гостi одна до одної. Зате Дашкович i Воздвиженський не вважали на непомирливих своїх жiнок i жили в згодi так само, як i переднiше.

Дашкович все глибше закопувався в книжки. Для своїх унiверситетських лекцiй йому треба було дуже добре познайомиться з наукою. Вiн був цiкавий не до однiєї фiлософiї, i другi науки звертали на себе його ввагу. В його шафах i на столах лежали товстi купи паперу, списанi його рукою.

Раз була чудова тепла година. Вечiр був такий пишний, сонце стояло на заходi таке червоне та ясне, повiтря було таке тихе й тепле, що весь Київ, все мале й велике, бiдне й багате, висипало з домiв надвiр. Царський садок, шосе над Днiпром, гори - все те було засипано народом, котрий гуляв, балакав, веселився, роєм вився по алеях садка, де грав оркестр. Воздвиженський ходив у садок, на гори i, вернувшись з гулянки, зайшов до Дашковича. Дашкович сидiв над нiмецькою книжкою i виписував деякi мiсця. Вiкна в його кабiнетi були позачинянi. В хатi тхнуло папером i книжками. Вся краса вечора, сонця, неба й Днiпра неначе була десь захована для його пiд землею.
- Чи вже ж ти оце сидиш в кабiнетi? - крикнув Воздвижєнський i плеснув в долонi, вступаючи в хату.
- Адже бачиш! сиджу! - обiзвався Дашкович i засмiявся. Воздвиженський, не розумiючий його, здавався йому зовсiм смiшною людиною.
- Ти смiєшся з мене, а я з тебе! - сказав Воздвиженський. - Та й я ж не романтик, не поклоняюсь квiточкам та пташечкам, але глянь, як здорово, як гарно надворi!
I Воздвиженський пхнув рукою одно вiкно й друге. Повiтря, свiже, як лiс, здорове, як степ, так i полилось по кабiнетi. В мертву хату влетiв шум, гам, розмова живих людей, ворушiння живого життя. Сонце падало на межигiрський бiр i заглянуло червоним, кров'яним промiнням з кабiнет, облило рожами утвори давнiх, померших фiлософiв Грецiї й Германiї. Блiде й схудле лице Дашковича помолодшало пiд тим лиснючим свiжим промiнням, навiть повеселiшало. Веселе сонце зiгнало густу тiнь дум з його поважного чола.

Дашкозич заглянув у вiкно й промовив: "I справдi, надворi гарно!"
- Чом би пак тобi не пiти та не проходиться? I чого ти все човпеш, засиджуєшся? I нащо ти мордуєш себе? Чи тобi не доволi того, що ти знаєш? Чи од тебе хто вимагає, щоб ти свiт вдивив своїми думками?
- Менi мало того, що я знаю... Менi треба бiльше! - сказав смутно Дашкович.
- I на бiсового батька все те тобi здалось? Бач, пообкладав себе усяковими книжками! Чого тут нема! - I Воздвиженський почав переглядать порозгортуванi на столах книжки. Там було багато усяких фiлософських, i слов'яноф'льських - московських, i всяких книжок.

- I се, i те! I фiлософiя, i релiгiя, i народнi пiснi, i московськi писання, i українськi збiрники! I що ж оце за збiрники! I нащо вони тобi? Чи ти з цього хлiб їстимеш?
- Я, бач, задумав писати дещо своє... а тим часом складаю собi свої пересвiдчення, - промовив Дашкович несмiливо.

- Нащо тобi тi пересвiдчення? Чи ти з їх чоботи пошиєш, чи ти їх на грошi переведеш, чи ти їх з'їси, або вип'єш? - питав його Воздвиженський.
Дашкович мав його за легкодума i на його слова вважав, як на жарти.
- Степане Ивановичу! ти жартуєш... I ти ж належишся до категорiї людей вчених, їй ж професор!
- Я професор божою милостю i волею начальства, але якби мене хто прив'язав вiрьовками до цього стола в такий вечiр, як оце сьогоднi, то я б зубами перегриз вiрьовки, а таки б не сидiв!

- Кому про що ходиться. Як до людини! А я сиджу, як бачиш, i складаю собi свої власнi пересвiдчення. I я, i ти, i всi ми живемо чужим розумом, жуємо чужi думки. Я хочу мать свiй погляд на все, свою фiлософiю, свiй свiтогляд.
- Ого-го! Отак нашi! Вдивляй свiт. Боже тобi поможи! Честь i слава Києву й Днiпровi, коли об'явиться тутечки новий фiлософ! А менi здається, навiщо тобi крячкою сидiть, мордувать себе? Адже ж батько твiй прожив вiк без пересвiдченнiв, i я живу так само, i всi живуть так само. Одначе якось живемо, хвалить бога, i земля нас держить.
- Що ж маємо робить, коли менi так забажалось.

- Знаєш що, Василю Петровичу! Чи не вичитав ти чого в фiлософiї проти жiнок? Чи пам'ятаєш, як ми колись романтизували про наших будущих жiнок в братському садку, ще як вчились у школi? Чи такi ж вийшли голубки - нашi жiнки?

- Що не такi, то не такi! Але, мабуть, така вже доля фiлософiв, бо й Сократова жiнка не раз наминала йому боки.
- Нехай так! Ти фiлософ,

читати