Завантажити

то й випередити їх! - сказав Андрусь. - Але тепер, коли правда зв'язана, а неправда має нiж у руках, то я боюсь, що, заким правда по правдi розв'яжеся, неправда й зовсiм зарiже її. Але не о тiм ми мали нинi говорити, браття, а о тiм, що нам тепер робити? Я гадаю, що нам тiлько одна дорога осталася, - але поки скажу своє слово, хто знає, може, з вас котрий вигадає що iншого, кращого... делiкатнiшого, - бо моє слово страшне буде, браття! Тож, прошу вас, хто має що сказати, най каже. Ти, Бенедю?..
- Я нiчого не скажу. Я не знаю, що нам тепер робити! Хiба зачинати наново утрачене.
- Еге-ге, далека дорога, та й то мости позриванi. Нi, вже що iншого придумай!
Бенедьо мовчав. Що вiн мiг тепер придумати?
- А ви, друзi, знаєте який спосiб? - спитав Андрусь. - Говорiть!
Нiхто не говорив. Усi сидiли з понуреними додолу головами, всi чули, що наближається щось страшне, якесь велике знищення, але чули заразом, що вони не в силi його вiдвернути.
- Ну, коли нiхто не говорите, то я буду говорити. Одна нам тепер дорога осталася - пiдпалити се прокляте гнiздо на всi штири роги. Се моє слово.
Бенедьо здригнувся.
- Не бiйтеся, невиннi не потерплять попри винних. Усi вони виннi.
Мовчанка стояла в хатi. Нiхто не перечив Андрусевi, але й притакувати йому якось нiхто не важився.
- Ну, чого ж ви сидите, мов порiзанi? Невже ж ви такi вояки, що вiйни боїтеся? Згадайте лишень, в яшй думцi поприступали всi ви до побратимства. Адже ж у нас ще є карбованi палицi, - i нема ту й одного жида в Бориславi, на котроге би у нас карбiв не було. Ви генто допоминалися мене о обрахунок. Нинi день обрахунку, тiлько що до давнiх карбiв прийшов ще оден новий, найбiльший: що вони ошукали й обiкрали цiлу робiтницьку громаду, що воии показали тим способом виразно, що хотять нас повiк-вiку держати в безвихiднiй неволi. Чи треба ж вам ще чого бiльше? Я думаю, що сей оден карб стачить за всi!
- Але що ж се буде за обрахунок: запалите кiлька хат, кiлька магазинiв - i або вас полапають i посадять до кримiналу, а як нi, то жиди знов скажуть: трафунок!
- О нi, не так воно буде. Коли приступати до такої вiйни, то вже з цiлою громадою, - сказав спокiйно Андрусь.
- А хiба ж се можна? Нехай оден найдеся серед громади, що вас видасть, - i всi ви пропадете.
- I так не буде. Кождий з нас, хто пристане на те дiло i обiцяє руку до него приложити, добере собi десять, двадцять таких, котрим може завiрити, i, не кажучи їм нiчого, скаже їм в означенiм часi зiбратися на означенiм мiсцi. Тодi дасть знак. А коли б що видалося, то я беру все на себе.
- Але ж робiтники тепер лютi, роздратованi на жидiв, готово статися ще яке бiльше нещастя, - говорив Бенедьо далi, заступаючися всякими, хоч i найслабшими, поводами вiд страшної певностi.
- Се тим лiпше, тим лiпше! - аж скрикнув Андрусь. - Тепер найлiпше вдасться моя вiйна, коли твоя роздразнила людей. Ти приготовив для мене найбiльшу помiч, i за то я сердечно дякую тобi!
- Ти страшний, Андрiю! - зойкнув Бенедьо, закриваючи лице руками.
- Я такий, яким зробило мене житє i вони, заклятi вороги мої! Слухай, Бенедьо, слухайте й ви, побратими, моєї повiстi, - будете знати, що навело мене на гадку зав'язувати таке побратимство для пiмсти на жидах. Отець наш був найбогатший газда на всю Баню. Се було по скасованню панщини, - отець наш взяв у пана пропiнацiю, щоб не допустити жида до села. Хiсна з тої пропiнацiї великого вiн не мав, але то схiснував, що околичнi жиди страшно на него завзялися. Отець шинкував чесно, водою горiвки не розливав, i з усiх селiв народ iшов до него. Жиди за то бий-забий на него. Зразу зачали перед паном крутитися, щоби батька пiдкопати, але пан знав батька i не вiрив жидам. Видячи, що з того боку нiчого не дiб'ються, жиди взялися на iншi способи. Пiдмовили злодiїв, - а їх тодi багато було по селах, - зачали вони шкоду робити батьковi. Раз пару коней зо стайнi вивели, то знов куфу горiвки випустили, то до комори пiдкопалися. Але й тим способом батька не могли пiдтяти. Крадiж винайшлася, а тi, що куфу випустили, самi видалися i мусили заплатити шкоду. Тодi жиди, - що робити,' - пiдпалили нас. Ледво ми з душе-ю повихапувалися, - все згорiло. Отець наш був сильний, твердий чоловiк, - тiлько нещастя не зламало його. Вiн кинувся сюди-туди - до пана, до сусiдiв, - запомогли його, почав вiн знов ставати на ноги. Тодi жиди пiдмовили кiлькох пиякiв, давнiх панських льокаїв, щоби забили батька. Вони напали на батька вночi серед дороги, але батько вправився з ними i одного, заголомшеного, приволiк додому. До всего признався, хто його намовив i що дав. Батько до суду, - пiшли два жиди сидiти. Тодi другi взяли i строїли батька. Закликали його немов на перепросини i дали щось, - як прийшов, так зараз i лiг, мов пiдкошений, а до тижня i вмер. Пан, що дуже любив батька, спровадив комiсiю, комiсiя викрила отруту, - але не було кому настояти, i справа зам'ялася. Ще й матерi жиди пригрозили, щоб i писнути не смiла, бо iнакше нещастя буде. Мати злякалася i дала спокiй. Але

читати