Завантажити

вогку яму, - i вона в страшеннiй розпуцi вхопилася за голову обома руками i, микаючи на собi волосся, скрикнула:
- Мiй сину! Мiй сину! Вернися! Але Готлiб був уже далеко i не вернувся.
XX
I знов побратими зiйшлися на нараду в Матiєвiй хатi. Мов з хреста знятi, сходилися вони, мов розбитi, засiдали вони на лавах, з похиленими очима, не смiючи зирнути один на одного, немов то вони були виннi тому нещастю, котре постигло цiлу робiтницьку громаду. А вже й найдужче подався Бенедьо. По його впалих, помутнiлих очах, по його пожовклiм, аж зеленiм лицi, по його надломанiй, похиленiй поставi, по безсильно обвислих руках видно було, що вся сила його жизнi пiдтята, що усмiху не буде вже на тих зiв'ялих устах, що вiн жвє вже немов чужим, позиченим життям, що робiтницьке нещастя вбило, роздавило його. Кiлько вiн перетерпiв в тих двох днях! З яким болем виривав вiн iз свого серця одну за другою золоту надiю! Перша хвиля, коли вони з Матiєм побачили, що дверi незамкнутi, а вiдтак, мов якою зловiщою рукою пертi, переконалися, що скриньки нема, тота перша хвиля - то була, певно, найтяжча, найстрашнiша хвиля в його життi. Всi сили разом опустили його, все тiло так i застило на мiсцi, вся пам'ять погасла, вiн стояв, мов паль, i не мiг поворухнутися. Звiльна ажень вернула його пам'ять, щоб тим тяжче мучити його. Що скажуть робiтники? Що скажуть побратими? Чи не буде найперша їх думка така, що оба вони, пiдкупленi жидами, видали їм касу? Тота страшна думка огнем палила його серце. "I воно зовсiм легко може бути, - шептав йому якийсь злорадний, упертий голос, - адже два нас у хатi, вилому нема нiякого, слiду нiякого, очевидна рiч, що взято скриньку при нас на нашiм свiдомi! I я - зрадник! Я, що цiле своє життя, цiлу свою душу вложив в тоту справу, я мав би причинитися до її обалення!.." I хоч того ж таки дня Мортко сам, голосно регочучись, признався перед Матiєм i перед другими робiтниками, що се вiн викрав касу, що вона находиться в далеко безпечнiшiм сховку у Германа i що "хто хоче, най мя йде скаржити, то ще сам пiде до дiри за недозволен! складки", - то вiд сього признання не полегшало Бенедьовi. Думка його винаходила чимраз i чимраз нове терня, котрим могла все наново ранити свої власнi кривавi рани. Хто бачив його пiд час робiтницької змови, охочого, невтомимого, радiсного, все задуманого i все готового радити другим i додавати вiдваги, а хто бачив його тепер, нужденного, скуленого, тремтячого, - той був би подумав, що се або не той чоловiк, або що вiн перебув яку тяжку недугу. I Бенедьо справдi перебував тяжку недугу, з котрої - сам вiн те бачив - виходу для нього не було.
Не менше подалися й другi побратими, особливо Матiй i Стасюра. Тiльки брати Басараби не змiнилися i, бачилось, не дуже сумували. Ба, що бiльше, на їх лицях виднiлось щось немов потаєна радiсть, немов оце сповнялось те, чого вони давно дожидали.
- Що ж, побратими, - сказав Андрусь по хвилi важкої мовчанки, - наш красний сон скiнчився, розбуджено нас!
Нiхто не вiдзивався на тi слова.
- Що сумувати, браття, - заговорив знов Андрусь, i голос його ставався чимраз м'якший, - сум не поможе. Що впало, то пропало, i воно, вiрте менi, мусило так прийти! З нашими жидами таким способом не порадимо, я то з самого початку казав. Не такий вони народ, щоби можна з ними вдати подобру! I то велике дiло, що ми такого доказали, як отеє перед кiлькома днями! А се вони би чи тепер, чи в четвер таки зробили. Нiщо нам тепер i думати о тiм, щоби поступати з ними так, як досi!
- Так що ж дiяти, - не то сказав, не то зойкнув Бенедьо, - невже ж опустити зовсiм руки i здатися на їх ласку?
- Нi, i ще раз нi! - живо пiдхопив Андрусь. - Нi, побратими, наша вiйна з жидами iно що зачалася, але ще зовсiм не скiнчилася. Се досi - то був тiлько жарт, тепер нас чекає правдива, велика, гаряча битва!
В словах Андруся було тiлько сили, тiлько жару i завзяття, що всi мимоволi ззирнулися на нього.
- Так, тепер нам треба показати, що й жиди завчасно смiються з нас, що Борислав - то таки ми, робучi люди! Тепер ми побачили, що добрим способом з ними воювати годi, стрiбуємо ж не так!
- Ми й досi, Андрусю, не... не зовсiм добрим способом воювали. Вони вiдплатили нам тiлько зуб за зуб.
В тих болющих словах був такий острий, глибокий закид, що Сень Басараб, котрий, пикаючи люльку, сидiв на порозi, зiрвався на рiвнi ноги й поступив пару крокiв до Бенедя.
- Не випоминай, не випоминай минулого, Бенедю! - сказав вiн з притиском. - Адже сам ти знаєш, що без тих нечистих грошей i твоя чиста вiйна не була б могла зачатися.
- Я не випоминаю нiкому нiчого, - смирно вiдказав Бенедьо, - я знаю сам, що так мусило бути, що така в;ке наша нещаслива доля, що тiлько неправдою з неправди мусимо видобуватись, але, побратими мої, вiрте мому слову, - чим менше неправди буде на руках наших, тим певнiша буде наша дорога, тим борше поборемо ми своїх ворогiв!
- Ба, якби-то вороги также так само думали i также чесно з нами поступали, то тодi, певно, й ми мусили б їм дорiвняти, а

читати