Завантажити

Ван-Гехта не дуже зацiкавило се оповiдання. Але щоб не показатися нечемним i таки чимось пiддержати розмову, вiн спитав будовничого:
- То, кажете, новомодна якась фабрика? А не можете менi сказати, що в нiй такого новомодного?
- Не можу вам того сказати, бо, як кажу вам, будови тої я не провадив. Але коли ви з тим дiлом ближче знакомi, то я вам скажу, якої системи се фабрика. Позвольте, позвольте, тепер собi пригадую, план фабрики був роботи якогось Шеффеля, - певно, будете знати його систему фабрикацiї?
Ван-Гехт аж зiрвався з сидiння, мов пришиблений наглим ударом електричної батерiї.
- Шеффеля, кажете!? I що, фабрика тота вже готова?
- О, давно готова. Кажуть, що робить день i нiч.
- А властивець тої фабрики зовеся..?
- Леон Гаммершляг.
Ван-Гехт записав собi iм'я в нотатцi.
- А не можете менi сказати, - даруйте, що вам так наприкряюся, - де находиться тота фабрика?
- Поконець Борислава. От сею дорогою як поїдете вдолину, понад рiку, через он то село, звеся Губичi, i, не доїздячи до Борислава, налiво, над рiчкою.
- Дякую вам. Мене дуже iнтересує та нова система фабрикацiї, мушу поїхати ще нинi звидiти тоту фабрику. Бувайте здоровiї
Карета зупинилась була власне перед домом будовничого, котрий з укладнiстю старого елеганта стиснув Ван-Гехта за руку, вискочив з карети i пiшов до свого дому.
Ван-Гехт добру хвилю думав, що йому робити, а вiдтак казав везти до Германового дому на обiд.
"Нехай i так, - думав вiн сам собi по дорозi, - тепер маю його в руках, не втече менi нiяким способом!"
XIX
Щасливий, розрадуваний i пристроєний, мов на празник, увiйшов Готлiб до свiтлицi, в котрiй сидiла Фаннi. Се перший раз мав вiн бачитися з нею пiсля щасливого уладження їх дiла мiж його матiр'ю а її батьком. Вiн iшов, землi пiд собою не чуючи: голова його повна була образiв щасливої будущини, серце повне було несказанної нам'єтностi, невгасимого жару. Якою-то вiн застане її? Як вона любо усмiхнеться йому назустрiч, як, гiречудово рум'янiючись, впаде в його обняття, похилить прекрасну головку на його плече, як вiн буде цiлувати, пестити, голубити її! Все те, мов рожевi, запахущi блискавицi, стрiляло в його уявi, i вiн не йшов, а летiв, землi пiд собою не чуючи, щоби якнайшвидше побачитись з нею.
Але що се? Ось вона стоїть при вiкнi, плечима до дверей, з головою, опертою о шибу, i чи не чує його приходу, чи не хоче обернутися. На нiй сукня з якогось сiрого шовку, хоч дорога, а все ж якось так буденно виглядає: анi одна скиндячка, анi нiякий блискучий металевий стрiй, котрi вона так любить, - нiщо не показує, що вона чогось надiється хорошого, радiсного, празничного. Тихенько вiн наблизився до неї, взяв її за плече i нахилився, щоб поцiлувати в лице, коли разом вiдскочив, мов опарений, побачивши, як ряснi сльози плили з її очей, i почувши рiвночасно-її придушенi, хлипанням перериванi слова:
- Iди геть!
- Се що такого? Фаннi, що тобi сталося? Фаннi, серце моє, чого ти плачеш?
- Iди геть, не говори до мене!
- Як то не говорити? Що ж се такого? Чи вже я тобi такий ненависний, такий огидний, що й поглянути не хочеш на мене, Фаннi?
I вiн знов положив свої руки на її плечi, стискаючи їх легенько. Фаннi ще дужче заплакала, але не оберталася.
- Iди геть! Хiба ж не знаєш, що нам розлучитися треба, що нам з тобою не бути?
- Нам? Розлучитися? Се ти що говориш, Фаннi? Ти недужа, чи що такого? Нам не бутiг з тобою? Хто се смiє казати?
- Мiй батько!
- Твiй батько? А се коли? Адже недавно, позавчора, вiн дав своє слово моїй матерi, - хiба ж вiн мiг взяти назад своє слово?
Фаннi мимоволi обернулася, слухаючи його слiв, - вона й сама не знала, що се значиться.
- Але ж противно, Готлiб, iменно твоїй матерi мiй батько казав, що не дасть мене за тебе, що має зо мною якiсь iншi види.
- Але ж мати зовсiм противно казала менi!
- А я тобi кажу правду, я все чула!
- То моя мати ошукала мене?
- Вона, може, так тiлько... щоби ти не турбувався...
- Господи, то воно й справдi так? Нi, се не може бути! Що я винен твому батьковi, що ти йому винна, Фаннi, що вiн хоче нас живпх зарити в могилу?
- Я не знаю, Готлiб!
- Але нi, нi, нi, - i при тiм вiн з лютостi тупнув ногою, - се не може бути! Я не дам з собою грати, мов з котятем. Я не котя, Фаннi, я - вовк, я вмiю кусати!
Вiн почервонiв, як буряк, його очi почали заливатися кров'ю, лютiсть затамувала йому дух. Фаннi дивилася на нього, мов на святого. Нiколи вiн не видався їй таким хорошим i принадним, як в тiй хвилi дикої лютостi.
По хвилi передишки Готлiб говорив далi вже трохи лагiднiше:
- Але скажи ти менi, бога ради, Фаннi, через що твiй батько не хоче дати тебе за мене?
- Не знаю, - вiдповiла Фаннi. - Менi здається, що вiн має якийсь гнiв на твоїх родичiв.
- А ти, Фаннi, ти, - i вiн з диким жаром вдивлювався в її очi, - ти... чи пiшла би за другого, якби твiй батько казав тобi?
- Готлiб, як можеш ти так питати мене? Ти ж знаєш, я виплакала б свої очi з жалю за тобою, я вмерла би

читати