Завантажити

самих, почуємо, чого їм треба! - загомонiли жиди.
- Але кого ж вишлемо до них в тiм дiлi? - питався Герман.
- Най iде хто хоче, я не пiду, - сказав Леон. - Се розбiйники, роздерти готовi чоловiка.
- Коли ваша воля здати се дiло на мене, - говорив Герман, - то я радо для всiх прийму на себе сей труд.
- Добре, добре! - роздався гомiн.
- А коли так, то прошу послухати ще ось що. Прийшла менi на думку ще одна рiч, котра, може, зробить їх податнiшими до згоди. Як бачимо, на все вони приготовилися, страви накупили, варти порозставляли, - але о хати, певно, не постаралися. Адже всi вони мешкають в ваших хатах! А що, якби ви зараз, нинi ще всiм виповiли помешкання. Пора вже досить холодна, як на то, сеї ночi вiтер схопився .стоковий, студений i дує, - будуть мусили зябнути пiд голим небом, то зараз почують, що недобре то з нами вiйну провадити.
- Воно-то правда, - сказали несмiливо деякi жиди, - але хто знає, чи вони схотять уступитися? Чи то їх ще дужче не роздразнить?
- Га, побачимо, - сказав Герман, - а стрiбувати, я думаю, можна! Адже що ту великого? Кождий має право виповiсти комiрниковi хату, коли йому сподобається.
- Ну, стрiбуємо, - вiдказали жиди.
- А коли так, то пiдемо! Пiду там до них, почую, чого вони хочуть. А пополуднi, так коло третьої, прошу вас всiх знов до себе, - почуєте, на чiм стоїмо, i будемо могли урадити напевно, що нам дiяти!
З тим жиди розiйшлися.
XVII
Узявши капелюх на голову i легеньку паличку в руки, пiшов Герман долi Бориславом аж iд толоцi, де було робiтницьке зборище. Вiн iшов, немов нiчого не бачачи i нi о що не дбаючи, аж поки не дiйшов до робiтницької варти, що стояла на гостинцi.
- Гов, - скрикнули на нього вартовi, - куди йдете?
- Я? До вас iду! - вiдказав Герман.
- До кого, до нас?
- Хотiв би-м поговорити з вами по-добру.
- О чiм? i
- О тiм, що час би вам на роботу ставати - часу шкода, а ту стоячи та вартуючи, нiчого доброго не вистоїте.
- Ми то самi знаємо, що не вистоїмо, - вiдповiли деякi iз вартових, - але що робити, коли , з вами iнакше годi до ладу дiйти.
- Ну, ну, хто ще знає, чи годi. Ви нас не знаєте. Ви гадаєте, як жид, то вже не чоловiк. А ми також люди i знаємо, що кому належиться. Ну, що з вами довго говорити, скажу вам попросту, - адже ви знаєте, що я за один?
- Як же не знати, знаємо!
- Ну, то скажу вам попросту, що тутешнi жиди, видячи, що силою з вами не порадити, пiслали мене до вас, щоби зробити згоду, казали питатися попереду усього: чого хочете? чого жадаєте?
- Ну, так, то що iншого, так, то розумiємо! - радувалися робiтники. - От iдiть лишень до он тої хати, там зараз зiйдеся наша рада, то будете могли поговорити.
Один iз вартових як стiй попровадив Германа до Матiєвої хати, а другий побiг скликати побратимiв i прочих робiтникiв, щоб iшли робити згоду. Недовго прийшлось i ждати Германовi. Побратими посходилися, а за ними й цiла юрба святкуючих робiтникiв, котрi не тiльки наповнили тiсну Матiєву хатину, але густо обступили її довкола, цiкавi, яка то буде згода.
В хатi посаджено Германа на ослонi, а побратими i ще деякi старшi робiтники позасiдали коло столу, на тапчанi i на припiчку. Стасюра, найстарший вiком, засiв у старшiм кiнцi стола, а Сень Басараб, як звичайно, сидiв на порозi пiдо дверми.
- Скажiть же, пане Гольдкремер, усiй громадi, за чим ви прийшли, - сказав поважно Стасюра.
- Ну, чого я прийшов? - повторив Герман, встав з ослона i глянув по робiтниках. - Мене при-~ слали жиди: що ви гадаєте? Чому не хочете анi самi робити, анi другим не даєте?
- Не можна при такiй платi, пане Гольдкремер, - вiдказав Стасюра. - Замало нам платите. Люди з голоду мруть.
- Платимо, що можемо! - вiдповiв Герман. - Як маємо вам бiльше платити, коли не мож бiльше? Кепськi гешефти - вiдки взяти грошей? Ми самi швидко скапцанiємо, з торбами пiдемо.
- Ну, вже того ви нам не говорiть! А впрочiм, пане Гольдкремер, скажiть самi по щиростi, що нас то може обходити, що у вас кепськi гешефти, як кажете? Чи для того, що ви за сотнар воску берете не п'ятдесят, а тiлько сорок i дев'ять ринських, то я маю мерти з голоду? Як вам кiнцi докупи не сходяться при тiм гешефтi, то ви собi його покиньте, - може, на ваше мiсце прийде другий такий, котрому кiнцi зiйдуться докупи. А нi, то се буде знати, що цiлий той гешефт у нас зовсiм не виплачуеся i його треба покинути, а взятися до iншого. Але се вже ваша рiч! Робiтника се нiчо не обходить. Ви йому кажiть i лiд орати - воля ваша, а тiлько платiть йому так, щоб вiн мiг жити по-людськи!
- Добре ви то кажете i мудро ви то кажете, - вiдповiв Герман, - ну, i най буде по-вашому. Не будем о тiм говорити. Жиди й самi видять, що так далi бути не може, що треба кождому якось жити, - жиди також люди! Скажiть, чого ви собi жадаєте, щоби-сте стали знов на роботу.
- Ми також люди, пане Гольдкремер, - вiдказав Стасюра, - а не нiякi розбiйники, як вам, може, здаєся. Ми не для того робимо бунтацiю, щоби вас обдерти або що, але для того, що нам так уже прикро

читати