Завантажити

рiзким тоном. - Жандарми! Чи жандарми заставлять робiтникiв лiзти до ям? Нi, поарештують одних, а решту розгонять, а нам не буде лiпше, бо нам не порядку треба, а робiтникiв, дешевих робiтникiв! Чи не так?
- Авжеж, що так! - загомонiли жиди.
- Вiйсько! - говорив далi Герман. - Се то само, що й жандарми, тiлько що нам на додаток усього прийшлось би кормити його, а пожитку й з нього нiякого. Я гадаю, що оба тi способи анi до чого не здалi.
- Але що ж робити, що робити?
- Отож-то й є питання, що робити! Я гадаю, що той цiлий бунт - то така якась заразлива слабiсть, на котру ще загального рецепту не вигадано, а може, й зовсiм не може бути. Але раз поможе се, другий раз те, як до обставин. Треба вважати, з чого слабiсть почалася, як проявлявся, ну, i пiсля того раду радити. От ту у нас то певна рiч, що плачено їм досi, як на нинiшнiй голодний рiк, замало.
- Що? Як? Замало? - загомонiли жиди.
- Мовчiм, - крикнув насмiшливо Леон, - пан Гольдкремер хоче забавитися в адвоката тих розбiйникiв, певно, скаже нам пристати на всi їх жадання i вiддати їм усе, що маємо!
- Яв нiякого адвоката бавитися не хочу, - вiдказав рiзко, але спокiйно Герман, - я навiть не хочу бавитися в лiберала, в якого до вчора бавився пан Гаммершляг, i не буду тим розбiйникам захвалював нiякої "самопомочi", - я буду тiлько говорив яко гешефтсман, als eia praktischer Geschдftsmann ', та й годi.
Леон прикусив губи на тi слова, - Германова рiзка вiдправа вколола його дуже, але вiн чув, що не може на неї нiчого вiдповiсти, i мовчав.
- Я ще раз кажу, - говорив далi з притиском Герман, - платилось їм замало! Ми тут прецiнь самi свої, то ми можемо до того признатися мiж собою, коли нам iде о то, щоби пiзнати причину тої бунтацiї. Адже ж воли не ревуть, як ясла повнi! Розумiвся, iнша рiч - признатися до того ту, самi перед своїми, а iнша рiч - говорити щось подiбного перед ними! То би нас зарiзало!
- О, певно, певно! - скрикнули жиди, радi з такого обороту Германової бесiди.
- Я се для того пiдношу, - говорив далi Герман, - щоби вас переконати, що ту нема нiяких постороннiх бунтарiв i що се рiч дуже серйозна та поважна, котру треба якнайшвидше втихомирити, щоби з неї не виросло яке бiльше нещастя.
- Нащо вже бiльшого, як те, що ось тепер на нас упало!
- Е, се ще байка, - вiдказав Герман, - не то ще може бути, коли не зумiємо швидко замовити бурю.
- Але як, як її замовити?
- Отже ж ту, як бачу, в два способи. Очевидно, що вони до тої змови приготовилися, i то добре приготовилися. Бо зважте все! Бiльша половина опустила Борислав, по селах висланцi їх попiдмовляли народ не йти сюда на роботу, поживи собi наладили, - одним словом, забезпечилися. Але, будьте ласкавi, зважте лишень, що все те потребує грошей, багато грошей. А вiдки у них вони возьмуться? Правда, ми чули щось, що у них складки робляться, але що вони могли наскладати? Певно, що небагато. Значиться, одна моя рада була би: сидiти нам спокiйно, не туратися до них, не панькати коло них, а ждати, поки всi їх запаси вичерпаються. Тодi вони певно прийдуть самi до нас i стануть на роботу по такiй цiнi, яку ми їм подиктуємо.
Герман при тих словах уважно глядiв на лиця окружаючих, щоб вичитати з них, яке вражiння зробить його бесiда. Вражiння мусило бути не дуже добре, бо багато лиць геть поперекривлювалося, мов вiд гiркої редьки.
- Та воно б то добре було, - сказав вкiнцi Леон, - ждати! Коби-то ми знали, що їм нинiзавтра запасiв не стане. Але що, як вони забезпечилися на який тиждень або й ще на довше?
- А вiдки ж би у них тiлько грошей набралося? - спитав Герман.
- Хто знає? - вiдказали деякi жиди, ззирнувшися з Леоном.
- А довго чекати нам не можна, - тягнув далi Леон. - Самi знаєте, у нас контракти, термiни добiгають до кiнця, робота мусить якнайшвидше кiнчитися, куди ту чекати?
- Га, як так, то оставсь тiлько другий спосiб:
вдоволити їх жадання.
- Їх жадання! - скрикнули жиди майже всi в один голос. - Нi, нiколи! Радше вiйсько i жандарми!
- Але ж, панове, - уцитькував їх Герман, - лякаєтесь тих жадань, немовби вони не знати чого жадали. Ану-ко, скажiть, будьте ласкавi, котрий знаєте, чого вони жадають?
Жиди стали, мов теля перед новими воротами. I справдi, в сей спосiб вони не завдавали собi досi того питання. Робiтники видавались їм досi тiльки ворогом, котрого будь-що-будь треба побороти, але входити з ними в якийсь торг, старатись вирозумiти їх жадання - о тiм вони досi й не думали. Перший Леон здобувся на слово:
- Як то не знаємо? Одного жадають: бiльшої плати!
- Ну, се ще хто знає, що за бiльшої плати, - вiдказав Герман. - Чи хотять, щоби їм пiдбiльшено плату о п'ять центiв, чи взадвоє проти попередньої. Коли тiлько так взагалi "бiльше", то се ще нiчого страшного, видно, що можна й поторгуватися. Але я кажу - насамперед дiзнатись би нам докладно, чого вони жадають. Може, вони й зовсiм не того хочуть або, може, окрiм того, й ще чого iншого хочуть? Адже нiхто їх о то не питався!
- Правда ваша, треба спитати їх

читати