Завантажити

було, глянь по ямах, усюди корби крутяться, сотнi рук рушаються, робота кипить, - тепер коло ям, по кошарах мертво, пусто, корби бовванiють, мов бруднi костi, з котрих обпало тiло, а млинки зазирають своїми темними гирлами до ям, немов запитуючи, чи не жадає там хто свiжого воздуха. Зато на толоцi, поконець Борислава, там тепер життя, там рух! З Германового вiкна видно дим, що куриться з огнища пiд величезним кiтлом, в котрiм робiтники варять собi кашу. З Германового вiкна чути гомiн нарад, чути оклики варти, розставленої по всiх дорогах, по всiх стежках, ведучих до Борислава. "Чорт би їх побрав! Що вони собi гадають?" - думалось Германовi, i вiн нетерпеливо ждав восьмої години, о котрiй мали до нього посходитися на нараду позапрошуванi властивцi ям.
- Нi, ее так не може бути! - говорив вiн сам до себе, ходячи по свiтлицi. - Ми мусимо перела' мати їх опiр. Менi конче потрiбно робiтникiв, багато робiтникiв, ще сього тижня. Я конче мушу ще сього тижня вiддати "Спiлцi визискування" цiлих п'ятдесят тисяч сотнарiв воску i взяти вiд неї грошi. Чорт би там з ними довше зволiкав! I "Спiлка" леда день бевхне, i тi проклятi розбiйники осьде готовi якої поганi наробити. Або я дурень ризикувати! Коби ще двi тисячi сотнарiв видобути, зараз вiддаю тим панам вiд "Спiлки" па мiсцi, - а вони най собi роблять, що знають, лиш менi най грошi платять. А добра то рiч була, що я подiлив законтрактовану масу воску на двi рати, - тепер ще пару день, та й перша рата буде готова. Чи треба буде ще й другу постачати, се хiба бог святий знає, але як треба буде, то для мене ще тим лiпше.
От так мiркував собi Герман, ходячи по свiтлицi, i все мiркування його виходило на той кiнець, що все було би дуже добре, коби лиш робiтники не бунтувалися, а стали до роботи, - все було би добре!
- Але вони мусять! То не може бути!.. - говорив вiн дальше. - Хоч би-м мав i переплатити, все-таки я тiлько їм не переплачу, кiлько менi зиску прийде!
Аж втiм, вiн пригадав собi, що вчора пiслав Мортка, щоби збирав по Дрогобичi всяку голоту, всiх незайнятих жидiв i християн, робiтникiв i неробiв, водоносiв, смiттярiв та глинарiв, щоби пообiцяв їм добру плату i провадив усе те до Борислава. Герман знав добре, що роботи з тої голоти не буде, вiн хотiв тiльки такою перехресною штукою зламати упiр бориславських робiтникiв. "Се ж i найлiпший лiк на їх недугу, - думав вiн, затираючи руки з радостi. - Як побачать, що я можу без них обiйтися, що маю своїх робiтникiв, то тодi самi прийдуть, ще й напрошуватись будуть. Ануко, побачимо, чия возьме!"
Дивний якийсь гомiн, що йшов вiд толоки i змагався чимраз дужче, притягнув Германа до вiкна. Але доглянути вiн не мiг нiчого, окрiм цiлої купи заляканих жидiв, що спiшили вулицею до його дому.
- Се що там такого? - спитав їх Герман через вiкно.
- Бiйка якась! Б'ються! - вiдповiли хором жиди.
- Хто з ким б'ється?
- Тутешнi робiтники б'ються, але не знати з ким. Якась громада надiйшла вiд Губич, вошi не хотять їх пустити до Борислава, ну, i розпочалася бiйка.
Гомiн тривав iще хвилю, а вiдтак зачав поволi притихати.
- Гурра! гурра! - розляглось за тим у воздусi. Всi жиди, не виключаючи й самого Германа, чогось поблiдли i затремтiли, але нiхто не казав i слова. Нiмо i тривожно слухали далi.
- Гурра! гурра! - роздавалися далi радiснi крики, але, окрiм того "гурра", не можна було нiчого бiльше розiбрати.
- Прошу, панове, ходiть до покою, порадимось, - сказав по довгiй мовчанцi Герман.
Ледве ввiйшли жиди, ледве усiвся гомiн привiтання, аж тут створилися дверi i впав блiдий i заляканий Леон Гаммершляг. Одежа на нiм була запорошена, а декуди й пошарпана, вiн дихав тяжко i, влетiвши до покою, кинувся на крiсло, i довгий час сапав, нiчого не кажучи. Жиди обступили його i глядiли на нього з виразом такої тривоги, немов се був вiщун їх нехибної погибелi.
- Що сталося, господи боже, що сталося? - допитували вони, але Леон нешвидко спромiгся на слово.
- Gott soll sie strafen! - крикнув вiн вкiнцi, зриваючися з крiсла. - Вони нас усiх вирiзати хотять, от що! Розбiйники змовилися на нашу душу!
- Як? Що? Чи правда? Хто казав? Вiдки знаєте? - гомонiли жиди, тремтячи зо страху.
- Нiхто ii казати не потребував! - вiдповiв Леон. - Сам бачу своїми очима. Видите, як виглядаю! Чули крик? Все то вони! Ох, що то з нами буде, що з нами буде!
- Я то давно казав: пiслати по жандармiв, най їх кольбами женуть до роботи! - крикнув один жид.
- Що жандармiв? - поправив другий. - Що ту порадять жандарми. Ту цiлої кумпанiї вiйська треба, щоб їх половину перестрiляла!
- Але що ж сталося? - допитували жиди Леоиа. - Розказуйте, як що було!
- Погана рiч, та й годi. Ранiсенько вийшов я на толоку, жду на тих робiтникiв, що казав понаймати в Дрогобичi. На толоцi вже їх як того гайвороння - снiдання! I вiдки вони тiлько муки та кашi дiстають? Та то пару тисяч люда, цiлий день варять та й варять, їдять та й їдять! То вже не без того, щоби їм хтось не допомагав!
Леон замовк на хвилю, щоби додати тим

читати