Завантажити

опiсля, гадаючи i розгадуючи ненастанно, дiйшов до тої мислi, що коли вiйна, то нехай же буде одверта, i що перший її крок, зроблений голосно i з належитим натиском, може вiдразу нагнати жидам значного страху i ослабити їх завзяття. Тож вiн i обстав за тим, щоби "вихiд з неволi єгипетської" вiдбувся середодня, громадно, голосно. Адже й так завтра рано мало розпочатися "святкування", - чому ж не дати жидам вiднинi порозумiти, вiдки вiтер вiє?
В недiлю по хвалi божiй почали улип,! Борислава в незвичайний спосiб заповнюватися робiтниками i робiтницями. Гомiн стояв, мов на ярмарку, - робiтникiв сходилося чимраз бiльше. Половина їх мала через плечi торби, пiд руками звитки, на собi всю свою одiж.
- Що се такого? Куди ви збираєтеся? - питали жиди то сього, то того з-мiж рiпникiв.
- Додому, на села, - була звичайна вiдповiдь.
- Чого додому?
- А що ж, треба! Ще роботи в полю, а ту й так нiчого не заробимо.
- Як не заробите? От же заробляєте.
- Е, з таким зарiбком! I прожити нема за що, не то, щоби яку пiдмогу для господарства. Буде з нас! Най другi заробляють!
Рiкою поплив народ долiв улицями, супокiйне, сумовито. За Бориславом на толоцi вже стояли новi громади. Почали прощатися.
- Бувайте здоровi, товаришi! Дай вам боже щасливо докiнчити, що задумали! Подавайте вiстку, що ту буде чувати!
- Ходiть здоровi! Швидко чей в лiпшiй долi знов побачимось!
Звiльна на всi боки, на гори i на доли, мiж лiси i поля, розiйшлися громади робiтникiв, час вiд часу озираючись на покинений Борислав, що спокiйно мрiв собi на сопцi, мов безжурний кiт вигрiвається, i простягається, i мурликає близ залiзної зубатої ступицi, ко гра ось-ось клямсне i вхопить його черезпiв своєю залiзною пащею, i подрухоче йому ребра i лапки.
Правда, жиди бориславськi не конче були подiбнi до того кота. Вихiд такої маси робiтникiв затривожив їх непомалу. Вони не могли порозумiти, що се такого сталося робiтникам i чого вони хотять. Але все-таки вони хоч почасти успокоїлися, мiркуючи собi; "Що ж, половина пiшла, а половина таки осталася, а коли б тих було замало, то швидко надiйде нових бiльше, нiж треба". З тою надiєю жиди спокiйно переспали нiч. Але надiя їх, хоч i мала за собою багато правдоподiбностi, сим разом не сповнилася.
На другий день рано велика часть кошар стояла зовсiм пусткою. То є, властиво, не зовсiм: надзорпi поприходили, повiдмикали дверi i чудувалися, що робiтники не приходять. Декотрi лютилися i проклинали гоїв, другi, холоднiшої вдачi, посiдали при входах на свої лавочки, обiцюючи собi в душi натовкти добре морди поганим недбайкам за таке нечуване запiзнення. Але i одно, i друге надармо. Вже сонце геть-геть пiдiйшло на небi, а робiтникiв як не було, так не було. Надзорцi були б, wwe, ще довго ждали, i нудились, i нетерпились, коли б гомiн, а далi й крики та лайки з сусiднiх кошар не були їм звiстили, що й там, хоч робiтники снувалися, мов оси, а таки сталося щось неладне, незвичайне i нечуване. А сталася проста рiч. До котрих кошар прийшли робiтники, то вони, ставши лавою при дверях, у мовчанцi дожидали надзорця. Приходить надзорець, вiдмикає дверi, робiтники мовчать i стоять, не йдуть до кошари.
- Ну, до роботи! - гукає надзорець.
- Е, маємо час, - вiдповiдає холодно сей або той рiпник.
- Як то маєте час? - кричить надзорець. - Але я не маю часу!
- Ну, то лiзь i роби сам, коли так квапно дiєся, - кричать робiтники i регочуться.
Надзорець синiє зо злостi, стискає кулаки, готов першому-лiпшому заїхати в зуби.
- Не лютуйся, Шльомо, - успокоюють його робiтники. - Ми лиш того прийшли сюди, щоби тобi сказати, що не будемо бiльше робити!
- Не будете робити? - лепоче оголомшений надзорець. - А то чому?
- Раз, що не хочемо такого пса за надзорця, як ти, а по-друге, що нам замало платять. Бувай здоров! А перекажи свойому пану, що як дасть нам лiпшого надзорпя i по дванадцять шiсток денно, то вернемо назад до роботи.
I се сталося, разом, рiвночасно, однодушно по всiх кошарах, по всiм Бориславi! Один величезний зойк здивування, гнiву i непорадностi вирвався з уст жидiв i луною понiсся вiд одного краю до другого.
Деякi надзорцi поставали, як стовпи, з порознiманими ротами, почувши тоту нечувану, безбожну бесiду. Другi вибухали безмiрним гнiвом, впадали в лютiсть, кидалися на робiтникiв з кулаками, нахваляючися, що вони п'ястуками i стусанами заставлять їх робити. Iншi знов недовiрливо всмiхалися, брали се за жарт, а коли робiтники й справдi розходилися, вони махали рукою, воркотячи:
"Тьфу, що за народ! Дується, мов порося на орчику. Немов то, крiм них, нiкого нема в Бориславi. Найдемо, братчику, найдемо, крiм вас, робiтникiв, i лiпших, i покiрнiших; ще й дешевших!" Знов iншi надзорцi, мов наївшiїся дурiйки, бiгали улицями до своїх нахлiбникiв, розповiдали їм, що сталося, i просили о дальшi розпорядження, що дiяти в такiм разi. Але й нахлiбникiв сей удар трафив так само неждано-негадано, як їх вiрних вiрникiв. До самого полудня того понедiлка вони не знали навiть докладно, чи

читати