Завантажити

Я до вас з одним дiлом, - сказала повiльно Рифка, - хоч i не своїм, але все-таки...
- Дуже менi приємно буде, - вiдповiв Леон.
- Чи ви гнiваєтеся на мене, пане Леон? - спитала вона нараз.
- Але ж... але ж, ласкава панi... Як панi можуть...
- Нi, нi, я тiлько так спитала, щоб ви, буває, в гнiвi та не схотiли менi вiдмовити в тiм дiлi, смiю сказати, смiю сказати, дуже важнiм, хоч i ае для мене... ' - О, прошу, прошу!.. - бовкнув Леон.
- Дiло таке. Чи ви, пане Леон, уже покинули свою колишню думку - злучити до пари нашi дiти?
- Га, що ж робити, мусив покинутiї, хоч як менi жаль. але що ж, коли вашого сина десь нема!
- А якби мiй син був?
Леон поглядiв на неї пильно i добачив нетаєну тривогу вижидання в її лицi.
"Ага, - погадав вiн собi, - от куди воно йде. У них мусило щось кепсько пiти, i вони заловляють тепер моєї ласки. Але постiй, я тобi вiдплачу за колишнє!" - I додав голосно:
- Дуже менi жаль, що й у такiм разi не мiг бп-м... Маю вже iншi види з моєю донькою.
- Ну, як так, то, звiсно... Я тiлько думала... Розумiється, не в своїм iнтересi...
Рифка путалася на словах. Очевидно, вiдказ Леона глибоко вколов її.
- Але якби... якби ваша донька любила мойого сина?
- Моя донька вашого сина? Се не може бути!
- Ну, ну, я не кажу, що ее так є, але приймiм, якби так було?
- Е, байки, фантазiї! Я маю iншi види i прошу менi не забирати часу подiбними придабашками!
Леон вiдвернувся. Вiн рад був, що може вiдплатити Рифцi зуб за зуб, i зовсiм не думав о тiй можливостi, котру вона йому показувала.
В тiй хвилi дався чути важкий стук крокiв на коритарi, i тут же влетiв до кабiнету задиханий, запилений, спочений жид - касiєр Леонiв з Борислава. Леон, побачивши його, зiрвався на рiвнi ноги.
- А се що? Ти чого прибiг?
- Пане, нещастя!
- Яке?
- Робiтники змовилися i не хотять робити.
- Не хотять робити? А то чому?
- Кажуть, що замало їм платимо.
- То не може бути. Ти хiба п'яний!
- Нi, пане, так є! Я прийшов до вас за порадою, що дiяти.
- Чи тiлько при ямах не роблять, чи й при фабрицi?
- I при фабрицi.
- Gott ьber die Welt! Отеє нещастя! Що ту дiяти? Робота на фабрицi мусить iти конечно! Слухай, Шльомо, бiгай на мiсто, накликай тутка робiтникiв i веди до Борислава, я сам також їду.
I оба вибiгли, незважаючи зовсiм на Рифку. Вона чула тоту вiсть i всмiхнулася по їх виходi.
- Га, отсе добре, отеє добре! - шептала вона. - Так вам треба! Коб ще не дурнi були, а збунтувалися i всiх до одного повкидали вас в тi ями! Адiть, який вiн! Не хоче тепер, вiдмовляє! Мiй бiдний Готлiб! Що вiн на то скаже? Вiн собi готов що злого зробити. Але так му треба, нехай би не заходив собi з такою, нехай би шукав собi бiдної, доброї... Але що я йому скажу? Вiн такий прудкий, як iскра! Нi, я не скажу йому правди, най буде, що буде!
I вона вийшла на улицю, де Готлiб нетерпеливо дожидав її.
- Ну, що? - спитав вiн, глядячи їй у очi.
- Добре, синку, добре, все добре.
- Пристав, приймив?
- Аякже, аякже! За мiсяць заручини.
- За мiсяць? Чому так пiзно?
- Не можна, синку, швидше. Та й чого квапитись? Адже й так вона досить ще скоро затрує тобi твiй вiк молодий!
I вона почала хлипати, мов дитина.
- Мамо, не говорiть так, ви її не знаєте! - скрикнув гнiвно Готлiб.
- Не буду, синку, не буду!..
Але вiсть тота якось не дуже втiшила Готлiба. Чи то задля того, що ще так довго треба було ждати тої щасливої хвилi, чи задля того, що мати сказала йому тоту вiсть так якось холодно, зловiщо, нерадо, - досить, що Готлiб не почував такої радостi, як би йому бажалося. Вiн iшов мовчки з матiр'ю аж iд домовi. Тут вони розiйшлися: Рифка до свого покою, а Готлiб до готелю, де промешкував, покинувши нужденну хатину вугляра.
Дома Рифка вже не застала Германа. Така сама вiсть i о тiм самiм часi, як i до Леона, прийшла й до нього, i вiн, схопившися, сейчас казав запрягати i враз iз Мортком, що принiс йому сумну вiсть про робiтницьку змову, погнав до Борислава. По перебутих зрушеннях Рифка як була вбрана, так i кинулася на фотель i потонула в своїй безмиснiй меланхолiї. Готлiб в готелi ходив по своїй свiтлицi взад i вперед, роздумуючи о своїм щастi i силуючись бути щасливим. Тiльки бiдна Фаннi, котра з-за дверей в боковiй стiнi чула всю розмову Рифки i Леона, кинувшись на свою софку i накривши лице хусткою, рiрко-гiрко плакала.
XVI
Герман Гольдкремер перший раз нинi не знав, на яку ступити. Нова, не чувана досi в Бориславi подiя робiтницької змови завдала йому загадку. Приїхавши вчора вечором до Борислава, вiн довго вночi не мiг заснути, роздумуючи над тим, що чув i бачив. Як же бо змiнився Борислав вiд часу, як вiн послiднiй раз виїхав з нього! Немов яка чародiйська сила перевернула все в нiм догори коренем. Що вперед, бувало, жиди ходять гордо купками по вулицях i згори позирають на робiтникiв, тепер жида на вулицi не побачиш, а зато купи робiтникiв, мов рої шершенiв, ходять улицями, гомонять, регочуться, грозять, то спiвають. Що вперед, куди,

читати