Завантажити

прийшлося, що годi було видержати далi. Тому-то й жадання нашi невеликi. Отже, вважайте, пане Гольдкремер, чого ми хочемо. По-перше, щоби робiтникам плата була висша, а то: тим, що в яму лiзуть, - по дванадцять шiсток, тим, що наверха, - по ринському, а дiтям - по вiсiм шiсток.
- Ну, - сказав Герман, - на се можна би згодитися. Що далi?
- По-друге, щоби касiєрного вiд робiтникiв нiхто нiякого не брав.
- I се не велика рiч, касiєрам закажеться, та й не будуть брати.
- По-третє, щоби в разi, як якому робiтниковi при роботi лучиться нещастя: смерть, калiцтво чи що, то щоби властивець обов'язаний був платити за шпиталь i лiки, а також ратувати осиротiлу родину нещасливого хоч через пiвроку.
- Гм, i се ще, може би, далося деяк зробити. Ну, i конець?
- Та нiби конець, а нiби не конець, - сказав Стасюра, - властиво, ще саме найголовнiше лишилося: щоби ми мали вiд вас поруку, що як раз зробимо згоду, то ви на другий день не зломите її.
- Поруку? - повторив здивований Герман. - А яку ж вам маємо поруку дати?
- I се також не така страшна рiч, як на око видався. Ми хочемо заложити собi касу, з котрої би був для нас порятунок у всякiй потребi. Отже, ми жадаємо, щоби тепер, заки маємо стати на роботу, кождий властивець вiд кождої кошари вплатив до тої каси десять ринських, а вiдтак щоб обов'язався так само вiд кождої кошари давати тижнево по ринському. Та й на тiм конепь.
Герман стояв, витрiщивши очi, i не бачив нiчого. Се послiднє жадання заїхало йому мов довбнею в тiм'я. Досi, чуючи скромнi i дрiбнi жадання робiтницькi, вiн в душi починав уже смiятися з робiтникiв, що задля такої марницi зачинали аж цiлу бунтацiю. Але тепер почало йому прояснюватися. Вiн вiдразу побачив, до чого воно йде з тим жаданням.
- Але, що ж вам се за порука? - допитував вiн, чинячися, що не розумiє цiлої ваги робiтницького жадання.
- Се вже наша рiч, - вiдповiв Стасюра. - Впрочiм. як самi бачите, порука невелика, але що ж дiяти, така вже наша бiдна доля, що й поруки лiпшої матiї не можемо.
"Ще й кпить, бестiя!" - думав собi Герман i сам не знав, що дiяти з тим жаданням: чи торгуватися, чи просто вiдтяти. Але одно i друге видавалось йому однако небезпечним. Швидко вiн надумався.
- Нi, не можна сього, - сказав вiн рiшуче, - такого жадання й не ставляйте, бо не дiстанете! Вигадуйте яку iншу для себе поруку!
- Яку ж вигадувати? Досить нам сеї одної. Коли ви гадаєте, що сього не можна, то пригадайте ви що iншого, але такого, щоби нам направду ручило.
- Я би гадав, що вам повинно вистачити наше чесне слово.
- Еге-ге, чесне слово! Знаємо ми такi чеснi слова! Нi, вже чесне слово iншим разом, а тепер зробiть так, як ми жадаємо. Чесне слово хiба вдодатку, так буде наилiпше.
- Але, люди добрi, - почав уговорювати Герман, - що ви собi гадаєте з такими жаданнями? Ви думаєте, що ви ту якiсь царi чи самовладники! Не виставляйтеся на смiх! Жадаєте много, а не дiстанете нiчого - то весь Борислав вас висмiє!
- Весь Борислав нас висмiє? А хто ж то такий той Борислав? Борислав, паночку, то ми! I на нас тепер прийшла пора посмiятися над вами! Чи ми дiстанемо що, чи не дiстанемо, се вже потому покажеся, але на тепер вiд своїх жадань не вiдступимо, будь-що-будь!

- Як ваша воля, - сказав Герман, - я скажу властивцям о ваших жаданнях i принесу вам вiдповiдь! Бувайте здоровiї
I вiн кивнув їм гордо головою i вийшов,
- А що, самi видите, - сказав по його виходi Бенедьо, - що добре ми втрафили, жадаючи вiд жидiв вкладок до нашої каси. Все вони дадуть нам тепер, як притиск на них, - але се їм найтяжше прийдеся. А се повинно нас навчити, що iменно на тiм ми повиннi найтвердше стояти. Будь-що-будь, довго вони не можуть опиратися, треба нам тiлько твердо постояти за своїм! Вони добре знають, що як нам тепер дадуть з кожної кошари по десятцi, то ми зараз на другий тиждень зможемо їм знов таку саму бунтацiю пiд носом зробити!
Мiж тим Герман в тяжкiй задумi йшов бориславською улицею. "Чи чорт який нарозумив тих людей, чи що такого сталося? Адже ж як їм вiдразу згори тiлько грошей скинути, то се винесе кiлька тисяч, i вони на тоту суму в кождiй хвилi зможуть нам зробити ще лiпшу коломийку. А так їх задурити, щоби вiдступили вiд того жадання, то також не вдасться. Чорт би побрав таку штуку!"
Прийшовши додому, довго ще думав Герман над тим дiлом i нiяк не мiг додуматися до доброго кiнця. Вже й полуднє минуло, надiйшла третя година. Юрбою валять жиди до Германового дому, щоб почути вiд нього жадання робiтникiв. Але, почувши їх, i свiту не радi стали.
- Нi, не можна, не можна! - крикнули всi в один голос. - Се нас зруйнує, се нас з торбами межи хати пустить!
- Га, то остаєсь нам одно: чекати, поки їх засоби не вичерпаються.
- I сього не можна!
- Та-бо ви як дiти, - скрикнув гнiвно Гермар. - Нi дома мене не лишай, нi в поле не бери! То що ж робити? Мiркуйте самi, чи є який лiпший вихiд.
Жиди притихли.
- Може би, можна дещо виторгувати?
- Нi, не можна. Вже я трiбував, - i не заходь з того

читати