Завантажити

порозі виріс челядник.
— Чи князь дозволить?
— Що трапилось? — обернувся на його голос. — Є така нагальність?
— Прибули слн від уличів, хочуть бачити князя.
Маєш. Натішився спокоєм, натішився й дітьми, — уже прислали слів. Одначе чому уличі? Чи давно бачився з ними? Чи між уличами й тиверцями можуть бути такі завеликі незгоди, щоб слати слів?
Не вірив тому, через те менш за все бентежився. Якась марниця, гадав собі. А вийшов — і змушений був інше думати: перед ним стояли вчорашні побратими, ті, з ким ходив на ромеїв і брав Ульмітон, Анхіал, одначе стояли не такі, яких бачив у поході чи на пиру по січі: були похмурі, ніби мали його за свого врага-супостата.
— Щось сталося, Буймире?
— Сталося, княже, і сталося вельми непригоже. Чи не ти кликав нас до ромеїв і казав, кличучи: “Будьмо єдині, як і є єдині від батька-матері?” А як обертається на ділі?
— Не розумію тебе, муже. Я, здається, не давав підстав мислити про взаємини між тиверцями й уличами інакше.
— Ти, може, й не давав. А чому дають підстави мислити так твої дружинники?
— Хто саме? Коли і що вчинили?
— Син воєводи Вепра Боривой укупі з татями своїми вдерся в оседок на уличах і взяв ґвалтом доньку старійшини Забрала. А окрім того, пролив кров нашого племені: забив брата тієї дівчини і його побратима, котрі стали на захист ґвалтованої.
Оце так новина! Вдерлися ватагою до уличів і ґвалтом взяли дівку, забили двох мужів. І хто вчинив таке: Боривой, той самий Вепрів синок, на якого покладав он які надії, послав із речницею до будівничого в Тірі. Та невже ж він посмів переступити дане князеві слово й бути таким свавільним?
— Може, ви помилилися? Може, хтось інший вчинив отой ґвалт?
— Таті спіймані. Прийшли сказати князеві: завтра суд. Аби тиверці не думали, що каратимемо за марницю, най пришлють своїх людей та послухають, за що караємо.
Уличі обернулися, щоб іти вже, та князь був проворніший і поспішив затримати їх.
— Стривай, Буймире. Навіщо ж так: одразу й суд, одразу й кара? Чи це перший наїзд? Чи кара — єдина можливість примирити сторони? Може ж, у молодця була домовленість із дівкою? Може, у них йшлося до злюбу?
— На ґвалтівникові кров і смерть мужів, серед них — і брата погвалтованої. А за кров і смерть у нас, сам знаєш, платять кров'ю і смертю.
— Знаю. І все ж будьмо розсудливі, Буймире. Ті, що дозволили собі гвалт, у вас, яка є потреба поспішати? Я знаю того отрока. Гарячу голову має, то так. Та він — кмітливий і мужній серцем, з нього може вирости великий муж, опора всієї землі слов'янської. Це завдяки його одвазі пробилися ми в Анхіалі до воріт і взяли ту недоступну твердь. На це не можна не зважати. Отож і кажу: судити треба, та не під гарячу руку і не тим, хто волає про помсту. Виділіть п'ятьох старійшин ви, виділимо ми, най зберуться купно й дознаються, яка вина на тих, що вторглися та вчинили ґвалт, чим мають платити за неї.
— Я казав уже, — стояв на своєму муж із уличів: — Кров змивається лише кров'ю, а за смерть платять смертю.
— Була ж погоня, була, мабуть, і січа, а в січі хто зважає на здоровий глузд?
Немало доклав зусиль, аби переконати уличів не поспішати з судом, і таки домігся свого: Буймир зголосився пождати тиверських старійшин, а вже рада старійшин вирішить, хто і як судитиме. То давало час, а час — надію. Поки се да те, вгамуються серця покривджених, стане твердішим розум. З людьми ж, в котрих тверезий розум, простіше дійти згоди.
І все ж князь Волот не став покладатися лише на здоровий глузд уличів. Звелів покликати воєводу Вепра, а вже з Вепром думатиме-гадатиме, як врятувати життя тому шибайголові.
Мав намір говорити з своїм воєводою як батько з батьком і побратим із побратимом, та сталося непередбачене: Вепр спершу лише зблід, довідавшись, де його син і що чекає на його сина, далі й зовсім стерявся, а стерявшись, утратив всякий глузд.
— І то все, що ти робиш, княже, аби порятувати мого сина?
— Не все, та почати мусив саме з цього. Важливо виграти час.
— Час справді потрібний, однак не для того, щоб змагатися з уличами на словесах. Поки кликатимемо старійшин, поки збиратимуться та правитимуться до уличів старійшини, слід вломитися кінно на подвір'я, де сидить Забрало, й вихопити з його рук Боривоя, усіх, хто з Боривоєм.
— Ти що, — спокійно, одначе й твердо заперечив князь. — Підеш брати силою і знову проллєш кров? Ти подумав, на кого хочеш зняти руку, чим усе те може завершитись?
— Анічим. Нападу поночі, обеззброю сторожу, заберу сина, побратимів його — та й був такий.
— Гадаєш, оберігатимуть абияк?
— Та най як хочуть, так і оберігають, сина я й з-під десяти запорів добуду.
— Отож-бо й є. Не забувай, воєводо: уличі ходили разом із нами на ромеїв, вони — наші кревняки. Чи з тебе мало тих ворогів, що за Дунаєм, хочеш мати ще й тут, за Дністром? То розбрат, воєводо, а розбрату між братами-слов'янами не тільки князь

читати