Завантажити

зганьбив мореходів і стяг, під яким плаваєш?
Звинувачений хилив донизу голову й мовчав.
— Який буде присуд? — запитав навікулярій у команди. Тепер німувала команда.
— Хрисантій вдруге пішов супроти свята святих у побуті мореходів. Який буде присуд?
— Та який, — вийшов наперед один із найстаріших у команді, — віддати на суд моря.
— Необжитої землі у морі чи таки моря?
— На суд моря, — підтримала старого й команда.
Миловидка не розуміла, що то за присуд, одначе по засудженому бачила: він не з тих, що можуть бути приємними.
— Може... — похопилася й простягла до судді руку. — Може, не треба так? Він же не обікрав мене, тільки хотів обікрасти.
Для всіх то була, мабуть, новина і неабияка.
— Отак навіть? — перший стямився й запитав навікулярій. —Тоді й мови не може бути. За борт!
З татя зняли вериги й дали можливість помолитися. Та замість того, щоб звертатися до бога, Хрисантій обернувся до навікулярія.
— Хотів би знати, як далеко до берега і де найближчий берег?
— Отам, — показав навікулярій. — А про відстань ліпше б тобі не питати.
— Та ні, скажи.
— Не менше сотні стадіїв.
Тоді вже, як став край борту, перехрестився Хрисантій і стрибнув у воду.
Відстань між ним і лодією помітно зростала, а Миловидка все дивилась та й дивилася в той бік. І що довше дивилася, то більше страхалася. Бо це ж таки через неї все скоїлося. Хай нічим не завинила перед тим Хрисантієм, а не було б тут її, не було б і суду над ним, не сталося б того, що сталося.
Йой, боженьки, який жорстокий світ і які є люди на світі! Таж там, у Випалі, за такі провини спускають всього лиш ногавиці, дають кільканадцять пуг, найгірше — буків та й кажуть: “Жий і надалі будь розумніший”.
XXVII
Давно відгриміли бубни, відгули перегудниці, відспівали пипели та сопелі; не чути в княжім теремі й гуку та гаму гостей — тих, з якими пирував там, у Подунав'ї, пив-гуляв і тут, у Черні. Тиша настала незвична й водночас бажана, така бажана, що навіть прохмелившись та добряче виспавшись, не мав бажання полишати ложа. “Заждуть, — сказав сам собі і ліг ниць. — Чи мало поту утер сього літа заради люду і князівства, най заждуть тепер, бодай седмицю, коли не дві”.
Так і поклав собі: спочиватиме кілька днів тут, у Черні, потім забере Малку, дітей і подасться з ними до Соколиної Вежі, потішить усіх батьківською присутністю і себе потішить їхньою — дітей, жони, матері. Бо таки стомився в поході і таки скучив за всіма. Ано, таке відчуття, ніби цілу вічність не бачив.
Лежав ниць — думав, перевернувся горілиць — знову тішився, присутністю здорового духу в здоровому тілі і думав, аж поки не спинив той утихомирений потік його думок раптовий скрип дверей. Обернувсь на нього й осміхнувся вдоволено.
— Ти, Миланко?
— Я. Чи до татуня можна ввійти?
— Заходь, дитинко. Заходь та розказуй, як ся мала тут, чи здорова була?
Пролопотіла ніжками й миттю опинилася в ложі, поруч із татом. І горнулася до нього по-дитячому щиро, і обіймала, як може обіймати тільки щедра серцем дитина.
— Скучала за татом?
— Вельми скучала. Так вельми, що йой!
Розказувала та й розказувала, як довго не було його, як вона ждала-виглядала та вболівала, що пішов і немає, а князь слухав ті щирі словечка і тим часом думав: від кого він чув оте “так вельми, що йой”? Таки від Миланки? Ба ні, і від Миловидки теж. Заприсягтися може: його Миланка і ліпотою тілесною, і серцем-вдачею, мов дві краплі води, схожа на Миловидку. Чи не тому він і прихильний до своєї найменшої більше, ніж до будь-кого в родині, що вона схожа на Миловидку?
— Ну, а як ся почувала?
— Зле ся почувала, татку.
— Чом так? Хворіла?
— Не хворіла, а все ж зле ся почувала. Бо знала: татко пішов на брань, матиме січу з ромеями, і, може, не одну, а то мала втіха.
— Правда твоя, — горнув до себе доню й знову думав, яка вона йому рідна з рідних, ця дитина. — То мала втіха: іти на смерть і жадати чиєїсь смерті. Волів би з тобою бути, мала моя потішнице, слухати речі твої медові, бачити позирк очей чистих та ясних, осяйних та ласкавих. Анічого не хотів би, окрім цього, чуєш?
— Чую, татку! І вже не підете від мене, еге?
— Коли супостати, що за Дунаєм, не покличуть, нікуди не піду.
Обіймав і голубив, милувався її кучериками й знову голубив. Та втішався голублячи, та уявляв, яка вона буде, Миланка, коли матиме не п'ять, а всі п'ятнадцять чи й шістнадцять літ. “Яко Миловидка”, — сказав, не вагаючись, і пригасив нараз радість свою, а пригасивши, замислився. Де то вона є зараз.. Миловидка? Чи повернулася до Випалу, чи все ще ходить світами? Пішла-таки, пішла, куди очі дивилися, а до Черна не завернула, бач. Цурається чи всього лиш боїться?
“Може, то й добре, що пішла десь, а не до Черна”, — стає на думці Волот, і не встигає пояснити сам собі, чому добре, що Миловидка обминула Черн, як знову прочинилися двері і на

читати