Завантажити

і Стрибог теж Сварожич; коли проноситься над землею гроза, один посилає з неба далекозвучне боже слово, метає блискавки-стріли і вражає ними все, що є злого й порочногона землі, інший приносить дощові хмари, а з хмарами й живу воду, що нею винагороджує землян царівна Золота Коса, Ненаглядна Краса. Вона ж бо теж донька Сварога, батька всіх богів, вона заодно з ними. Захоче зняти з нього, Богданка, темінь-полуду й не ждатиме наступної світлої п’ятниці, небере в свою десницю живої води і бризне нею. Ту воду підхоплять вітри, Стрибожі внуки, й понесуть на океан-море, а звідти, разом із дощовими потоками, — на землю. Гляди, саме зараз оце, коли Перун ганятиме між хмар, а вітри знімуть в усьому океан-морі шалену бурю, й станеться та жадане диво. Гляди, саме зараз і станеться!
Підвівся, обмацав хапливими руками стіл і рушив поза столом на подвір'я — ближче до вітру, що повівав уже, ближче й до грому-гуркоту, що наближався та й наближався з далини. Чи йому, покараному здатністю бачити світ і тішитися білим світом, боятися гнівного божого голосу? Таж більшої кари на землі нема й бути вже не може! Хай бояться її ті, що мають багато, а то й усе, йому немає чого боятися. Отож піде на подвір'я, піде й за подвір'я, під грім і блискавицю стане, аби ближче до неба й того жадання-порятунку, що чекає з неба.
Намацував ногами стезю і йшов, виставляв поперед себе руки, аби не наразитися на щось, і знову йшов. А вітер не лише дмухав уже, налітав потужно, рвійно й кропив вид, очі прохолодними краплинами дощу.
“Отак, отак! — радів Богданко. — Будь дужий та рвійний, боже Стрибоже, гуляй-розгулюй по всьому океан-морі, неси звідти і краплини дощові, і хвищі, і струмені-потоки. Гляди, принесеш із ними й сподівану живу воду, а та вода поверне очам моїм найвищий дар богів — бачити світ земний і тішитись світом. Чуєш, Стрибоже, гляди, принесеш!”
Не певен був, крешуть чи не крешуть у небі блискавиці, а проте догадувався: мають кресати. Он як гуркоче грім, мало не щомиті стрясає небо, землю (то з одного, то з другого боку). А коли гримлять-перемовляються громи, мають кресати раз за разом і блискавиці. Такі ночі, казала бабуся, іменуються горобиними і бувають вони всього лиш тричі на всеньке літо: тоді, як цвіте горобина, тоді, як червоніють на ній ягоди, і втретє — коли достигають. Бо то не просто собі дощові й громово-буряні ночі, то вселенське свято, торжество Неба і Землі з нагоди зачаття й визрівання плодів на улюбленому богами дереві — горобині, тій буйнолистій горобині, що її перенесли з небесних садів, з самого острова Буяна всесильні боги й тішаться-милуються, що їхнє дерево плодоносить і на землі... Тому й збентежений Богданко, через те й поспішає так назустріч дощу і бурі: коли ж тоді й сподіватися її, благодаті божої, як не в ніч вселенського свята? Ано, коли?! Саме нині розпустилось до краю листя на горобині, улюблене богами дерево стало темним, ніби хмара в небі, а зачервонілі між листям ягоди — ніби жарини-блискавки, що спалахують у хмарах. Нині в богів свято, а боги, як і люди, щедрі в свята. Тож хай що буде, те й буде, а він, Богданко, не злякається ані зливи, ані грому, піде та й піде назустріч дощу і бурі, на зближення з громовою і, хто знає, може, й живою водою. Он як ліпить уже та громова водиця у вид, он як ліпить!
“Боже Свароже! — радів дощовій хвищі й не тямив, є у нього під ногами стезя чи немає стезі. — Ти всесильний і всеблагий. Надоум дітей своїх — царівну Золоту Косу, Ненаглядну Красу, бога грому і блискавок Перуна, бога вітру Стрибога — най зглянуться на мої муки-болі, на каліцтво завідома невчасне й передчасне та принесуть із високої високості тої водиці, що б'є-витікає з терема-світлиці, з-під ложа царівни Золотої Коси, Ненаглядної Краси. Аби упала на мої віченьки та оживила їх. Чуєш, боже, аби упала й оживила!”
Хотів було запевнити ще всесильного бога, що буде довіку вдячний йому за зцілення-порятунок, та наразився тієї миті на гілля й жахнувся з несподіванки. На поодиноке дерево натрапив чи зайшов до лісу?
Поткнувся праворуч — гілля, поткнувся ліворуч — теж гілля.
“Таки в лісі я, — подумав. — Що ж робити? Як вибратися і втрапити на стезю, по якій ішов?”
Пробував ногами, виставляв поперед себе руки — стезі не було та й не було.. І ліс не розступався.
Виходить, назад має йти?
Постояв, зорієнтувався і розвернувсь, а розвернувшись, пішов. Таки справді пішов і на гілля дерев не наражався.
А стезі не було та й не було під ногами. Як же це він втратив її, свого проводиря-повожатого? Захопився, благаючи богів, та й забув, що треба буде й повертатися до терему? А певно, так.
“Стривай, — сказав сам собі і спинився. — Коли я йшов до лісу, весь час правився супроти дощу і вітру. Тепер вони б'ють мені в ліву ланіту. Виходить, я іду не на бабусине подвір'я, а не знати куди?”
Постояв, помислив і розвернувся за вітром. А розвернувшись, знову пішов. “Коли не на подвір'я, то на загорожу довкола подвірниці втраплю, — потішав

читати