Завантажити

княже! Така достойна. І най земля наша, небо наше благословлять вас на це благеє діло!
Галасу людському й радощам людським, здавалося, не буде меж. Певно, розуміючи те, а може, й бажаючи висловитись до кінця, Богданко знову підносить над головою меча, просить віче вгомонитися. І вже тоді, як настала така-сяка тиша, нагадав відселенцям, може, й чуте ними, та не до пуття знане. Так і сказав, аби відали й не тлумачили, як кому заманеться: іскру незгоди й ворохобні, що возбуяла між родами Волотів та Вепрів, викресало свавілля сина Вепрового Боривоя, а вже від тої іскри ширилось полум'я злоби і мсти. Не ховав, зважившись на щирість, ані того, де був непохитно твердий, обстоюючи єдність слов'ян, князь Волот, ані того, де був надміру жорстокий і заповзятий, дбаючи про мсту, волостелин Вепр. А помітивши, як отроки та отроковиці заслухались його, які були уважні та думні, слухаючи, стишив голос і мовив довірливо:
— Я і ладо моє, беручи злюб, заприсягаємося: кладемо край ворохобні і тій злобі-мсті, що зродилася між родами нашими з волі аж надто вже твердих у намірах своїх вітців. Започатковуємо давно знану між Вепрами і Волотами злагоду, і най вона буде щасливим початком, най стане новим поконом відселеиської Тивері: не давати злобі серця брати гору над тверезим розумом, а свавільному розуму — над добрим серцем. Аби ця заповідь наша лишилася пам'ятною для всіх, приходьте на наше з Зоринкою воседля. Не маємо ще ані теремів, ані хоромів у теремах, зате маємо добрі наміри і воліємо поділитися з вами хлібом-сіллю під відкритим небом.
— Спаси біг! — тисячоголосе дякувало віче. — Веди, княже, своє ладо одягатися, а ми приготуємо столи та багаття для веселого частування. Доки там, у Черні, думатимуть як бути з нами, погуляємо на воседлі твоїм і тим започаткуємо веселощі в прийдешньому відселенської Тивері.
Отрочі голоси — зичні голоси. Чути їх у Низинній Луці, чути й поза Лукою, так, певно, далеко і так гучно, що тільки тим, хто був далеко, й дозволено знати, як гучно. Готувались-бо не до чийогось там — до княжого воседля і готувалися всім велелюддям, а коли йдеться про велелюдне воседля, хто думає про межі і тих, що дослуховуються поза межами стійбища? Рубали дерево — посилали в околіж зичні із зичних звуки, майстрували лави та столи — знов посилалн, одбирали молодих биків для печені — галасували на все стійбище, різали їх і знов галасували. Були ж не десь там — на своїй землі, під своїм небом, готувалися ж не до татьби — до веселого діла. А хто ховається на своїй землі, тим паче з веселощами? Поралися й бесідували, а бесідуючи, жартували, а жартуючи, сміялися, а сміючись, ставили яства та питва на столи, підкидали хмиз у багаття — аби весело горіли, аби оповіщали всім, хто в таборищі й поза таборищем: сьогодні у відселенців свято. Не відають, що буде попереду, як складеться доля кожного і всіх, та сьогодні в них свято, й хай знають про те доли тиверські, хай знає світ.
Воно й правда: щасливий той, хто не відає, що жде його попереду.
 

читати