Завантажити

лишити цього головництва непокараним. Тому й звертається до всіх: хто знає головника, виходь і вкажи на нього.
— Мало вказати, — почувся голос із поселянських лав, — треба й довести, що то головник.
— Треба й довести, а то ж як.
— Чи має такі докази князь, коли взяв воєводу Вепра у вериги?
Питалися його недавні соузники-мужі. Не втримались, отже, заговорили. А коли так, настав час кликати на княжий суд володаря Веселого Долу і воєводу в Подунав'ї.
— У князя є такі докази. Та він не хотів би помилитися і тому питає: хто ще знає головника?
Відповідь — мовчання.
— Приведіть воєводу Вепра.
Він був суворіший за саму суворість і такий непохитно твердий та грізний, здавалось, звільни йому руки та дай до рук меча — на все віче піде з відкритим забралом.
— Воєводо, — зично, аби всі чули, звернувся до нього князь. — Ти відаєш, в чому звинувачую тебе? Чи визнаєш за собою провину?
— Ні, і вимагатиму за глум і насилля над собою особистого поєдинку з князем.
— Коли князь не доведе твоєї причетності до головництва, так?
— Ано, коли не доведе моєї причетності до головництва.
— А коли доведу?
— Коли доведеш, я скараю сам себе і тут-таки, при всьому люду.
— На тому й станемо.
Він окинув зором принишклий люд і вже потім мовив:
— Будьмо взаємно витримані і поважні — починаємо суд. Скажи, воєводо, ти бачився з жерцем Жаданом у його оседку при капищі Перуна?
— Бачився.
— Чого бував там?
— Приносив жертви Перунові й передавав їх до рук жерця Жадана.
— Коли бував?
— Та не раз, і в цьому, і в тому літі.
— Які вів бесіди з жерцем, окрім тих, що вручаєш йому дари і просиш принести їх богові Перуну?
— Окрім цих, ніяких.
— А за які такі великі послуги обіцяв ти Жаданові подарувати свою отню оселю і свої угіддя в Веселім Долі?
Вепр удавав із себе здивованого, ба навіть обуреного.
— Такого не було, такого не могло бути! Чи князь не знає, що для мене Веселий Діл? Чи він не відає, як приросло до нього моє серце?
— Знаю, та послухи твердять інше: ти обіцяв-таки Жаданові Веселий Діл і, певно, за неабияку послугу. Волхве Чернине, вийди і скажи, що знаєш про ту обіцянку.
Йдучи на віче, волхв скинув із себе вдяганку ратника, знову був у тому, що належало йому віддавна і виказувало його яко знаного всім служку при капищі Перуна. Поки казав, коли і з чим приходив Вепр до Жадана, віче слухало і німувало. Коли ж заговорив про усамітнення та таємні бесіди в усамітненні, потім — про Жаданове обурення тим, що казав Вепр, пробудилося звільна й завирувало. Одні виголошували тільки подив, інші — обурення, ще інші — заперечення.
— Того не може бути! Чим доведеш, вонючий волхве?
— Хоча б і тим, що чув ті бесіди на власні вуха. Воєвода казав Жаданові: “Зроби так, аби бог покарав князя Волота найвищою карою — смертю — і матимеш усе: золото, поле, товар, захочеш, Веселий Діл віддам тобі з оселями та угіддями, до нього приналежними. Не лише жерцем, волостелином станеш”.
— То не доказ! — кричали мужі. — Таке можна й вигадати. Хто, крім тебе, підтвердить ті казання?
— Чи можуть підтвердити те, що чув я, не відаю, одначе можуть підтвердити інше: як Жадан гнав воєводу, обурений тією речницею, києм, як молився опісля перед ликом бога Перуна й казав, молячись: “Огненний боже! Великий Сварожичу! Ти бачив гнів мій і бачиш муку, одведи і заступи, не дай сплодитися в мені найбільшій слабості людській — спокусі”. Волхви Стемид і Добронрав. В ім'я найвищих помислів вийдіть і скажіть, що бачили і чули таке.
Волхви не сподівалися, видно, що їх покличуть свідчити, зачудовано переглянулися, а проте вийшли й сказали князеві: бачили, як Жадан гнав цього мужа києм, як молився опісля, чули, з якими словесами звертався до бога.
— А що скаже Вепр? — не втрачав нагоди князь Волот.
— Те, що й казав: бувати в Жадана бував, а бесіди з ним про мсту не вів.
— За що ж волхв і жрець гнав тебе від жертовника києм?
Вепр завагався на мить, і того було доста, аби віче впевнилося і крикнуло в один голос:
— Він винен, княже! Він домагався від Жадана лжі і мсти!
Аби втихомирити люд, князь вимушений був піднести меча.
— Не чую одповіді, воєводо.
— Я нагадав жерцеві давній звичай — приносити богам людські жертви, аби вони умилостивились і не карали люд жорстокими карами. Згадка та чи, сказати б, рада й розгнівала жерця.
— А ще що радив?
— Більш нічого.
— Чому ж Жадан казав, молячись: “Одведи і заступи, не дай сплодитися в мені найбільшій слабості людській — спокусі” ?
— Про те не відаю.
— А послухи відають, воєводо. Що скажеш, Чернине?
— Жадан справді боявся кари богів і вагався. Коли ж воєвода нагадав йому про дарунок вдруге, затим і втретє, повіз та показав свій Веселий Діл, спокусився і склав із ним ряд: принесе в жертву богам когось із люду тиверського, а потім

читати