Завантажити

випадає сидіти й мовчазно ждати погибелі, — заявили рішучіші. — Маємо вибрати кількох, найбільш знаних та поважаних, най ідуть до князя й шукають разом із князем рятунок для люду.
— Ано, виберім таких, най ідуть і радяться, най скажуть князеві: під лежачий камінь вода не тече. Мусить думати, коли він князь, а ні — укладемо ряд із іншим.
За виборними діло не стало, і виборні не забарилися добутися до князя й стати перед князем. Гірше було знайти з ним спільну мову. Волот швидко відчув у словах посланців від старійшин докір і не виказав їм ознак гостинності.
— Я радив уже, — хмуро озвався на їхню речницю. — Чи моя рада, гадаєте, не була годною, не могла порятуати люд?
— Могла, княже. Бо то мудра рада і, може, єдино можлива. Біда тільки, що мужі тоді не дозволили нам скористатися нею, нині ж і поготів не дозволять.
— А то ж чому?
— Бо почувають за собою ще більшу силу, ніж почували тоді.
Волота ніби вжалив хто, схопився й вийшов перед старійшини, суворий і гнівний, кинув у лунку просторінь отнього терема:
— А хто дав їм ту силу? Хто, питаю? Чому ви саме мужам, володарям займанщин дозволили узяти гору на вічі і правити вічем?
Старійшини лишалися на диво спокійними, і все ж спокій той виявився обманливим.
— То, княже, не наші, то твої мужі, тобі ліпше знати, чому вони так пнуться бути нагорі, правити всіма.
Сіпнувсь було сказати щось і утримався. Мужі, справді, не їхні. Як же так сталося, що між князем і людом тиверським більше єдності в ділах і помислах, аніж між князем і його мужами? Коли і чому сталося? Схибив, підбираючи собі мужів, чи повівся з ними не так, як мав би повестися? Видять боги: уся заковика в тому, що немає єдиних помислів, котрі єднали б його з мужами, а коли немає єдиних помислів, єдності й не може бути.
— Старійшини прийшли до мене від родів своїх чи яко сли від усього люду?
— Яко сли від усього люду.
— То слухайте, що казатиму.
Був твердий духом, певно, мав намір сказати щось ваговите, та не встиг мовити перше з того казання слово, як біля воріт зчинився гамір і примусив примовкнути.
— Що сталося? — поцікавився князь, прочинивши двері.
— Прибіг від капища волхв, каже жерця Жадана забито.
— Коли і хто забив?
— Татьба, розповідає, сталася поночі, ніхто й нічого не відає. Жерця ж знайшли в його оселі з перетятим горлом.
Он воно що?!
— Веліть тому волхвові зайти до мене.
Не ховався з почутим, визнав за потрібне, аби той, що приніс лихі вісті, сказав їх при старійшинах. Тому й поставив його перед очі старійшин.
Слухав і пильнував: волхв тільки вражений баченим а чи й причетний до татьби? Ніби не причетний, а все ж чому такий наляканий. Колінкує та й колінкує перед своїм князем, ба навіть перед старійшинами.
— Хто бував пред цим у Жадана?
— Не відаю, княже.
— А біля оселі Перуна?
— До оселі і требища всі йдуть.
— Поночі був хтось?
Волхв замислився, справді пригадував чи робив вигляд, що пригадує. Князь пождав і знову вдався до свідка нечуваної в їхній землі татьби.
— Волхв давно знав Жадана?
— Давно. Відтоді, як Жадан став жерцем при капищі Перуна.
— І весь час був при капищі?
— Ано.
— То хто ж бував у Жадана коли не зараз, то раніш? Хто мав із ним таємні бесіди?
Князь не просто питав — допитувався, схилившись перед колінкуючим вісником, і те допитування примітно збентежило волхва: спершу тільки видивився не знати як, далі знітився і опустив долу очі.
— Богданка сюди, — повелів князь.
Коли ж син прибув і недвозначно сказав своїм видом: перед ним той самий волхв, що оповіщав тамтого дня про таємну змову Жадана з воєводою Вепром, не став брати цього мужа за карк і примушувати, аби казав при старійшинах усе, що казав Богданкові. Звелів синові заперти свідка Жаданової смерті в підмурку вежі й берегти паче ока свого. Потім уже, як впевнився, син виконав його волю, обернувся до старійшин і сказав старійшинам:
— Чи воліють сли люду тиверського знати, що маємо вдіяти, аби побороти своє безліття?
— Воліють, княже.
— То слухайте, що казатиму: найперше маємо самоочиститись.
Міг би покликати в свідки самих богів: старі і мудрі люди, а не розуміють його. Дивляться і німують.
— Чи ми не очищалися?
— Перед богами — так. А самі перед собою? То правда: земна благодать — винагорода неба. Та правда й те, що й небо може вичерпати свої щедроти, коли вони потраплятимуть до нечестивих в умислах і діяннях своїх, ставатимуть набутком всіх алчущих і жаждущих. Тож і кажу: уповаймо на богів, одначе й самі очищаймося, бодай час від часу.
— Князь радить...
— Раджу почати самоочищення із суду над татями, що обірвали життя жерцеві Жадану. Чи пристають на те старійшини?
— Ано. Намір справедливий, най буде так.
— Тоді скликаймо віче й починаймо суд.
То було одне з тих віч, на які сходиться лише

читати