Завантажити

сама, певно, не відала, одначе кричала так голосно й тривожно, що челядь злякалася того крику й побігла за бабою-повитухою.
— Нащо було казати їй зараз, що діється в Черні, — попрікнула стара тих, що кликали. — Передчасно почалися роди.
Ходила коло молодої княгині й радила, як поводити себе, аби полегшити болі. А болі не стихали, ламали й корчили породіллю, мовби тішилися з того, що завдають їй мук. Чула, терпцю вже немає, така, що й на стіну полізла б, шукаючи рятунку, та згадала нараз: чи про себе і свої тілесні болі має думати, коли там, при капищі Хорса, стоїть утіха її серця, ладо ненаглядне і, може, простягає вже руку, аби вибрати одне з двох: життя або смерть? Згадала й застигла на мить, про щось думає, чогось шукає, тривожачись, зрештою здолала їх, свої тілесні болі, муку нестерпну й схопилася, стала там-таки, у ложі, на коліна й простягла на схід сонця руки.
— Боже! — крикнула благально і надривно. — Всемилостивий боже, Ісусе Христе! Приймаю тебе всім серцем, усіма помислами своїми й слізно прошу: заступись за нього, мого злюбного мужа і князя. Вік буду вірна і вдячна тобі, почитатиму тебе яко Всевишнього повелителя свого, тільки заступись і врятуй князя Волота. Ти ж всемогутній і всеблагий, одведи од нього кару, порятуй для мене, дитяти мого, всієї багатостраждальної землі Тиверської!
Поривалася до щойно обраного бога тілом і серцем, усім зболеним видом своїм і плакала, уповала на заступництво всесильного християнського бога і знову плакала. А челядь, повитуха ціпеніли при ній і не знали, як бути: благати молоду княгиню, аби лягла й лежала, не шкодила дитині, що проситься на світ, чи тікати від неї пріч. Кликала ж на поміч не свого — чужого бога, присягалася в довічній вірності не своєму — чужому богові і видимо зрікалася своїх. Як бути з такою і що казати такій?
І все ж мусили поступитися сумнівами, бо та ж Миловидка й прогнала сумніви. Дитя її знову нагадало про себе, за цим разом так рвійно, що породіллі нічого іншого не лишалося, як шукати рятунку в тих, що були найближче.
Не схибило серце матері, не зблукали й помисли жони. Тієї самої миті, як у просторій ложниці Соколиної Вежі голосно заявив про себе новонароджений княжич, там, біля капища Хорса, виходив перед очі старійшин, вершителів божої волі в таїнстві жертвоприношення, отець його.
— Княже Волоте і княгине Малко, — питали в них. — З власної волі берете ви на себе одвіт за рід свій перед верховним богом люду нашого, ясноликим Хорсом. Чи з добрим серцем ідете на цей достойний вчинок?
— Ано.
— Чи не в гніві на люд свій за те, що присудив родові вашому очистити себе від злодіянь, навмисних і ненавмисних скверн?
— На люд — ні, на окремих із люду маємо гнів.
— Огласите його богові, най покарає винних. За люд ладні постати перед ясноликим Хорсом і вблагати його, аби був милостивий, не посилав кару?
— Ладні, старче.
— Маєте щось сказати перед тим, як брати жереб, чи братимете вже?
— Я волію сказати слово, — виступив наперед жони своєї Волот.
Князь оглянув стовписько людське і, розуміючи, не всі можуть почути його, підвищив голос.
— З волі богів і люду тиверського прийняв я у січі з ромеями нелегку ношу — повинність князя в отчій землі. Хотів чи не хотів того, так сталося: загинув у січі отець, загинув старший брат. Знав, повинність ця не обіцяє услади. Земля наша віддавна була найкоротшою і найзручнішою путтю від теплих морів до асійського роздолля, від асійського роздолля до крайніх обводів землі на заході сонця. Йшли в полуденні краї готи — не поминули Тивер, поривалися на захід сонця асійці — також топтали Тивер, тирлувалися в Тивері, сіли на Дунаї римляни — не вдовольнилися тим, що мали за Дунаєм. Ішли та й ішли в Троянову землю, поривались та й поривалися мати там свої угіддя, а за ті поривання кістьми та кров'ю розплачувалася Тивер. Нині не легше. Самі були в січах і знаєте, яких маємо сусідів: як зарились, так і заряться на дармове, все легким хлібом воліють жити. Сила наша дещо притлумила їхню завзятість, збила пиху, та, видно, не зовсім. Є певні вісті: ромеї знову мають намір порушити укладений з нами ряд, послали нарочитих мужів своїх до обрів і кличуть їх стати в Подунав’ї, бути щитом мідійським супроти слов'ян. А то мала утіха. Обри уславили себе надмірною гординею і ще надмірнішою жорстокістю. Коли зіллється воєдино та жорстокість з ромейською підступністю, біда буде і біда велика... Вибір у мене, самі знаєте, який, може статися, що не князюватиму від сьогодні у Тивері. Тому і взяв слово. Взяв, щоб сказати вам, сородичі мої: як житимете з такими сусідами і як стоятимете супроти сусідів, коли будете такі, як єсть? Питаюся насамперед вас, старійшини: чи примітили хоча б і на останнім вічі, які ви нині не єдині? Чи тямите, яка то згуба для землі, для люду тиверського? Присяйбіг, гіршої й бути не може.
Заповідаю вам: покличте на поміч розум свій, мудрість свою і врозуміть спесивих. Або зречіться їх. Чуєте, врозуміть

читати