Завантажити

окольний люд і сходиться швидко. Бо прудко бігли коні поселянських гінців, та ще прудкіше чутка: мало Тивері божої кари, почалася й людська; у Соколиній Вежі забито Жадана, того єдиного з-поміж волхвуючих людей, котрий удостоївся бути жерцем при капищі Перуна, став нарівні з князем — посередником між богом і людом. Комусь, бачся, не сподобалося, що Тивер має аж двох посередників, хтось підняв руку на охоронця божого житла, і той замах, подейкують, неабияк розгнівав князя. Знайшов у собі підтяту смертю жони силу, збудився духом і став на бік знедоленого люду — шукає йому порятунок від мору та гладу. А щоб ніхто не стояв на путі в тих добрих його намірах, пошук починає із суду над татями.
Таке нікого не обходить, тому й поспішають до стольного города. Їдуть кінні, йдуть піші і здебільше кількома оседками. Людно на путях та перепуттях. І гомінко. Бо правляться не лише мужі, ті, чий голос матиме вагу та силу на вічі, правляться й отроки. Одні — щоб приглянути в дорозі за літніми вже дідунями, інші — за кіньми, ще інші — у поміч старшим і в науку до старших. Бо самі будуть колись мужами, бо коли дійде до бійки між одною і другою сторонами віча, сила їхня і буєсть їхня он як знадобляться.
Не сидів і князь у Соколиній Вежі. Повернувся одразу ж по розмові з старійшинами до Черна, зібрав під свою руку дружинників, що були в Черні й поза Черном, і, впевнившись у надійності своєї сили, покликав волхва, що приніс вісті про смерть Жадана.
— Як звуть тебе, достойний муже?
— Малі достоїнства у того, княже, хто опиняється з твоєї ласки в порубі.
— Не кажи так. Не всякий зважиться стати на сторожі правди і заступитися за праведних. Сподіваюсь, не заперечуватимеш, що не хтось інший — ти прибігав свого часу до мого сина Богданка й велів йому, пославшись на вищі помисли, іти до мене й застерегти перед тим, як мав брати жереб: не з богом — із Вепром була в Жадана розмова про потребу посилати княжий рід на вогонь.
— Так, то був я.
— Чому ж принижуєш тепер себе і не визнаєш достойним?
— Бо не довів свого достойного наміру до кінця.
Князя самого цікавило те.
— А й справді, чому пішов до сина і повідав про змову синові, а не мені?
— Бо в князя хтось нагледів би мене і виказав. Син же, гадав собі, й без мене зробить усе, що слід зробити.
— А про те, що Богданкові, яко синові моєму, ніхто не повірить, і не подумав?
— Про те не подумав.
— То, може, тепер хоч вийдеш і скажеш вічу: була змова, волостелин Вепр обіцяв Жаданові Веселий Діл, якщо принесе в жертву богові самого князя?
— Чи мені повірять? Веселий Діл не став Жадановим.
— Бо обернулося так, що на вогнище пішла з волі богів княгиня, а не князь. Вепрові шкода стало Веселого Долу, і він пішов на головництво — укоротив віку Жаданові, який вимагав чи міг вимагати від нього отню оселю і угіддя.
Волхв відмовчувався якийсь час.
— Я можу потвердити лиш перше. Хто вбивав Жадана, про те не відаю.
— Усе ж каже, що головник — Вепр.
— Може, й каже, однак я не видів того і потвердити не можу. Є, княже, вищі за тебе і твої бажання помисли.
Упертість цього вовгура починала дратувати Волота. Що ж буде, коли справді не підтвердить? Адже він збирає вже віче, має викликати Вепра на вселюдський суд.
— Відступати пізно, волхве. Ти багато знаєш про Вепра. Коли не переконаєш віче, що він головник, тебе спіткає те саме, що й Жадана. Згинеш від його руки, чув?
— Як же я переконаю віче, коли не відаю?
— Пригадай усіх, хто був напередодні біля капища Перуна.
— Вепра не було там.
— Зате були Вепрові люди. Пізнаєш їх, коли покажу?
— Якщо бачив, то пізнаю.
— Тоді облачайся в одіяння ратного мужа, поїдеш зі мною. Навідаємося на Вепрове подвір'я, там і приглянешся до його челяді.
Він був на диво твердий і непохитний тоді, як завдавав Вепра у вериги, а ще непохитніший, коли вийшов і став перед вічем.
— Братіє! — рішуче підніс над головою меча. — За згодою старійшин родів і на благо люду тиверського розпочинаю суд над головниками, що вкоротили віку жерцеві Жадану. Хто знає їх і може вказати або назвати при всіх, виходь і називай.
Віче завжди ділилося на два кінці — княжий і поселянський. На княжому попереду всіх стояв князь, за ним — мужі думаючі і ратні, а вже за мужами — дружина, на поселянському кінці чільне місце відводилося тисяцьким, потім старійшинам родів і вже потім — всім іншим: воям, ратаям, торговому та чорному люду. Нині ж княжий кінець складала переважно дружина, найближчі з мужів ратних та думаючих, вогнищани. Мужі ж окольні загубилися з-поміж старійшин та поселян, видно, так собі мізкували: коли дійде до діла, галасуватимуть сильніш за всіх і поведуть за собою всіх. Та цього разу віче лишилося глухим до них і їхнього галасу.
— Руку піднято на того, — карбував слово за словом князь, — хто мав доступ до самого бога, був посередником між людом і богом Перуном. Князь не може

читати