Завантажити

— Те не порятує поселян.
— То що ж тоді порятує нас?
— Порятунок один: зібратися купно й піти за Дунай, стезею склавинів. Фракійська земля — багата земля, прогодує тих, що є там, прогодує й нас.
Князь не поспішає перечити, хоча й погоджуватись не схильний.
— Радите чинити те, у чому ми звинувачували свого часу ромеїв. А що ж буде, коли ми подамося за Дунай, а обри до нас? — слово в слово повторював сказане Добритові. — Хто захистить тоді дітей, жон, землю Тиверську? Чи відаєте, що то пагубна путь: здобудемо на мачину, а втратимо усе?
— Чому на мачину? У вої підуть всі, хто здатний тримати меча. Себе прогодують і дітям, жонам здобудуть їжу.
Люд загомонів, з усього видно було — йому до смаку така рада, бачить у задунайськім поході порятунок для себе. А князь мінився з лиця. Гнівався безсилим гнівом і мінився. Боги, нащо караєте так цих нещасних? Вони й без того стоять над крутопаддю, а ви одбираєте в них останній розум. Глядіть, пристають до речниці володарів займанщин. Чи давно ж нарікали на них? Хіба не бачили, не знають: мужі ці ладні повести світ за очі, аби далі від своїх угідь.
— Допоки я князь ваш, — каже голосно і твердо, — не дозволю цього безумства. Коли волієте іти за Дунай, ідіть без мене, віддайте себе, роди свої, люд свій на поталу схильним до грабунків обринам. Я на грабунок не поведу!
Віче примовкло, схоже, що остудило наміри свої, а то й злякалося княжої рішучості.
Старійшини перемовилися, користуючись тишею, і вислали наперед свого речника.
— Що ж пропонуєш, княже?
— Не піду й цього передзим'я на полюддя. Важко мені буде, а все ж не піду, велю й мужам-волостелинам поділитися з людом останнім, що мають по клітях, зробити доступними для голодних ліси та водойми.
— Це не порятує нас, княже. Що візьмемо з мужів, коли там справді негусто? Що візьмемо в лісах, коли уже брали та й брали? Не забувай: третє літо лишаємося без хліба.
— Іншої ради не маю.
— Тоді слухай, що ми скажемо. Згодні з тобою: нині, як ніколи, годилося б триматися купи, бути обачними при купі. Та погодься і ти з нами: зубожів люд наш через недороди і зубожів до краю. Голод і мор гряде в землю Тиверську, за цим разом повальний. А піде гуляти мор, земля наша стане ще більше доступною для сусідів, аніж тоді, як підемо на них із мечем і сулицею. Тож і гадаємо собі: мусимо зробити так, аби і сусідів не ворохобити ратним вторгненням, і самим вижити до літа.
— Чи я не те казав? Ба, репетуєте ж усі: не виживемо.
— Бо таки не виживемо, коли сидітимемо склавши руки.
— Що ж радите робити?
— Оскільки земля наша неспроможна прогодувати всіх, лишитися в ній мають ті, кого прогодує. Решта най іде і шукає собі іншу землю.
Волот і зовсім ширить подивовані очі. Сміються з нього старійшини чи бука хочуть? Куди підуть і хто має йти? Де та земля, що уготувала яства для голодних?
Так і запитав, як думав.
— Аби з очей, значить?
— Чому аби з очей?
— Бо такої землі немає на всім широкім світі, а коли і є, то її треба брати мечем і сулицею.
— Вислухай, княже, до кінця — і ти переконаєшся: для аких, як наші відселенці, земля і яства можуть знайтися. Ба навіть без меча і сулиці. Рада старійшин виносить на суд люду таку свою речницю: най кожен отрок і кожна дівиця візьмуть жереб. Він визначить третину одних і третину других, що мають залишити Тивер. Князь і кревні поділяться з ними останнім — бронею, кіньми, худобою — і скажуть: “Ідіть туди, куди приведуть боги, шукайте собі землю, що прогодує вас”. Завважив, княже, посилаємо молоду пагінь родів своїх, а таких всякий володар візьме на поселення, коли матиме можливість допомогти їм до першого урожаю.
Мовчить князь, не відаючи, що сказати старійшинам, мовчить і віче, звернувшись помислами до дітей своїх. Кожному доведеться, коли пристати до цієї поради, прощатися з ними і прощатися назавжди. Чи то мислимо? Хто ж валитиме ліс, коли віддадуть наймолодшу силу родів своїх, хто корчуватиме, коли не буде тої сили, готуватиме до посіву роздерті ? А ще ж треба комусь і захищати землю, коли прийдуть таті з чужкраю і скажуть: “Віддайте усе, що маєте, а коли нічого не маєте, то віддайте себе”.
— Не погоджуйся, княже! Старійшини не тямлять, що кажуть.
— А що тямите ви, таке кажучи? Піде з землі третина, зате легше буде вижити решті.
— Не треба нам такої полегкості! Кого боги візьмуть, того візьмуть, хто лишиться, той житиме, зате житиме в своїй землі, укупі з кревними.
Гомін гасився вигуками, вигуки тонули в гомоні. Хтось стояв на своєму, а хтось на своєму. На того тільки цитькали, на іншого знімали вже й руку. Тоді й піднісся до неба та покликав до тиші важкий князівський меч.
ХХ/Х
Весело усміхалося світові ядрене після нічної купелі сонце, усміхався до сонця й світ — сліпучими блисками розсипаних по деревах рос, деревами з помолоділою листвою, дзвінким та чистим обрієм у далині. Як і далиною — синьою

читати