Завантажити

є ті, що стануть на чолі відселенців. А кому ж не цікаво знати, які вони, ті, що поведуть у безвість, як і те, чи приведуть до сподіваного пристанища. Стоять і печуть очима, перекинуться словом-другим і знову печуть.
Коли наблизилися до опоряджених під житло наметів, побачили: старійшини не дрімали. До них під'їздили та й під'їздили поселянські привідці, казали, з чим прибули. Їх слухали, кивали, вислухавши, головами або ж дорікали, чому не привезли того і чому — того.
— Старійшинам родів тиверських, — підійшов і доземно вклонився Богданко, — шана й хвала.
— Добридень, княжичу. Бачимо, збентежений чимось. Чи не скажеш чим?
— Скажу, та передусім хочу знати, скільки піде зі мною в світи тиверських отроків і скільки дівиць, скільки возів буде у валці і скільки коней у дружині?
— Хіба княжич не знає того? Жереб указав на десять тисяч отроків і на десять тисяч дівиць. Скільки буде коней і возів, не відаємо ще, бо не всі над'їхали.
— І все ж бачите, над'їхало немало.
— А так.
— А де ковачі і кузнь? Де стельмахи і стельмашні? Хто і як лагодитиме вози, коли обламаються, куватиме броню, коли треба буде кувати?
Старійшини зглядаються і знов затримують погляди на княжичу.
— Ковачів, як і стельмахів, шукай, отроче, серед відселених. Що визначив жереб, те твоє, що лишив, те наше.
— А кузнь? А стельмашні? Їх теж мав визначити жереб? Не годиться мені дорікати старості і повчати старших, а все ж скажу: відселенці тоді лиш підуть із своєї землі, коли матимуть усе, що належить мати в далекій і непевній путі. Я і мої тисяцькі, — кивнув на Бояна, — доглянемо за цим.
І знову правились, обминаючи стрічних, через усе місто під Черном, до західних воріт у Черні.
— Де може бути Жалійко? Чому так довго не повертається?
— Гадаєш, довго?
— А то ні?
— Бо таки ні. Глянь, хіба то не його Чалий стоїть на припоні?
— Де?
— А біля воріт, ледь-ледь осторонь від них.
Поспішав до сла свого, як тільки міг, і тішився-радів, що таки діждався його, як, може, радів би самій Зоринці. А над'їхав та приглянувся — і схолонув серцем: Жалійко ані словом, ані видом не сказав йому, що повернувся з веселими вістями від Зоринки.
Аж ось коли кожен міг сказати собі: усе, настала мить прощання. Прибули ті з відселенців, що правилися з найвіддаленіших вервей, вилаштувались і стали поза містом валки з возів. Ті ж отроки та дівиці, що могли втовпитись на місті, тиснулись до вижі й слухали привідців своїх уважно та думно.
— Отроки й отроковиці! Не наріканнями стеліть собі путь у прийдешнє, у ту землю, що має воздати вам за ваші страждання. Бо що в них, наріканнях, та й хто винен, що маємо одривати вас од серця й кривавити тим зболені серця? Мужністю та мудрістю устилайте стезю свою тернисту, аби не була страдницькою. Лише вони дадуть вам полегкість, а з полегкістю утіху й надію.
То казали ті, кому треба було проститися якось та й виблагати прощення. А що скажуть нові привідці — княжич, тисяцькі? Куди поведуть, в полуденні чи полуночні краї, на захід чи на схід сонця від Тивері? А ще не завадило б знати, як далеко вестимуть, на кого і на що покладають надії в тамтій новій землі? Взялися ж бути привідцями, то мають знати, куди ведуть.
Усі дивляться на княжича, а княжич — на всіх.
— На те, щоб вів вас, була воля князя і старійшин. Чи згодні ви, братіє, аби привідцею вашим був я?
— Згода!
— Може, викличеться хтось інший або наречете когось іншого?
— Ні! Будь ти, княжичу! Тебе знаємо, на тебе звіряємось!
— Коли вірите мені і звіряєтесь на мене, то слухайте, що скажу. Підемо сьогодні і підемо так, як поділив вас: чотирма окремими валками. На чолі кожної валки йтиме тисяча дружинників при броні, на чолі тисячі — призначений мною тисяцький. Йому ж та його сотникам підлегла і вся валка. Всі інші йдуть пішо або їдуть почергово на возах.
Подумав мить і вже потім заговорив до своєї братії:
— Певен, волієте знати, куди ляже наша путь, в чиї землі і в які краї? Князь і старійшини радять іти таки через Дунай, на плодоносні землі ромеїв. А я так гадаю: раз нам сказано, куди приведуть боги, то ми осібно й порадимося з богами. Полишимо нині Черн, станемо табором десь поодаль від Черна та й спитаємо в них, іти вже чи послати спершу слів своїх та довідатись у володарів довкружних земель, хто прийме вигнанців такими, як є. Чи згодні зі мною?
— Чом ні. Згода!
— То най буде щасливою наша путь!
Кревні здебільше там ще, в оседках та за оседками, попрощалися з відселенцями, а проте не бракувало й таких, що воліли бути з дітьми своїми до останнього. Крик, галас, плачі та зойки знялися, коли рушили. Богданко не зважав на те. І тисяцьким звелів: “Не гоніть, далеко не супроводжуватимуть валки. Побачать, що правимось та й правимось, повернуться”.
Де зупинить і коли зупинить своє кочев'я, поки що не думав. Одне знав напевно: десь має зупинити. Бо чи то ж можна,

читати