Завантажити

із князем?
Дива в цій раді, як і в ваганнях вічового люду, мало, гірше, коли врадять не те, що слід. Чи стане тоді у нього мужності, хисту бути князем на вічі і мужем серед мужів? Не вельми, мабуть. Ще й не перечили, а тінь неспокою вже бродить тілом. І мислі губляться. Правду казав вітець, бесідуючи колись із матір'ю: нелегка це ноша, князювання, та ще в такій землі, як Тиверська. Ідеш на січу — думай про всіх, печалься всіма і всім, повернувся з січі — знову те саме. А що мав із того? Ано, що? Ото тільки й утіхи, що знаний кожному, що була у серці певність— підпирає собою добробут люду, спокій і благодать землі. Ну, ще могли услати путь квітами, коли повертався з боролища зі славою, віддячити за кров і піт велелюдним пошануванням. Та ба, усе до часу. Влягалася радість переятої у супостата змоги — і князь уже всього лиш той, на чиїх раменах лежить повинність одповіді за всіх і все. Зважся, вчини не так, як велить закон та покон, — і люд той забуде, що ти вчора був уславлений, покличе на віче, а на вічі всього почуєш від нього і піт утреш не раз, доки доведеш кожному і всім, що ти не здирця і не тать. Ніби на суд ідеш і почуваєш себе там, на вічі, мов на суді.
“У вітця були підстави для нарікань, — стає на думці Богданко. — Воістину так: почуваєш себе, мов на суді. А що ж буде і як буде, коли віче не зголоситься іти туди, куди кличу? На кого і на що обіпруся, обстоюючи свої наміри? На мудру раду бабці Доброгніви, на те, що винесла з віків і що є мудрістю віків? А чи та мудрість у всіх одна? Он скільки отроків довкола вежиці, і що не отрок, то й свій рід, а в кожнім роді своя мудрість, як і своя правда”.
— Пощо вагаєтесь, братіє? — не витримав таки Богданко і зважився схилити терези в свій бік. — Чи я лихого зичу вам? Чи мої бажання такі противні кожному?
— Бажання — марниця! — одважився котрийсь і дав одповідь за всіх. — Бажання не одного вже заводило в дебрі або валило в крутопадь. Обирай щось певніше.
Кому приємно, коли перечать? Хотів було крикнути невірам: “Слов'янський світ не кінчається на полянах! Захочемо — підемо далі: в радимичі, до кривичів на Ільмені. Землі ті не знають навали чужинців, гляди, там і жде нас благодать”. Та не встиг. Хтось силою пробивався крізь натовп і звернув на себе увагу всіх.
— Пустіть до княжича! Чули! Пустіть, маю повідати йому щось.
То був челядник Вепрової Зоринки. Тривога а чи радість затрубили в Богданковім серці, коли пізнав його, одразу не добрав, та й не мав, признатися, бажання розбиратися.
— Пропустіть його, — повелів вічу, і вже тоді, як челядник став перед узвишшям та зняв догори очі, запитав: — ІЦо скажеш, віснику?
— А те скажу: облиш, княжичу, розмови та йди зі мною, бери жадання своє, доки є тут, бо може статися, що ось-ось здиміє.
— Стривай. Про кого річ, кого маю брати?
— Зоринку Вепрову... Умовила мене, аби привіз сюди, до табору, а пробитися крізь стовписько віча не може. Тому й завагалася: чи не повернутись їй назад, коли так нечемно зустрічають? Мусив ломитися до тебе й кликати: іди та візьми, доки не одмінила намірів своїх.
— Веди! — повелів челядникові й не думав уже, що скаже віче, як подивиться на те, що облишив розмову з ним і облишив заради дівки. Обійшов на одній із найвищих хвиль у жаданні своїм челядника й сам заходився прокладати путь до Зоринки.
Побачив її в щільному колі відселенців-отроковиць. Була пригнічена вагою вчиненого і разом з тим якась аж надто зніжена й цнотлива, така лі потна в цноті своїй, що в нього зайшлося від тої ліпоти серце й змусило вклякнути перед гостею на коліна.
— Солодко дякую, ладо моє, — схилився й поцілував поділ її вбрання. — Дякую за те, що послухалася голосу серця й прийшла на клич мій стужений.
— Як видиш, княжичу. Переступила через кривди, болі сердечні, через плачі-благання матері й прийшла. Коли усе те правда, що казали сли твої...
— Правда, Зоринко. І не будемо зволікати, раз ти тут. Ходімо перед віче, і я скажу всім, хто ти є для мене, ким будеш мені в будучині вигнанській.
Не переставала соромитись, коли йшли повз радних, а втім і раділа, що все обертається так, як хоче. Присяйбіг, схоже, що збадьорилася навіть, коли вивів на узвишшя й поставив перед морем згромадженого в Низинній Луці люду.
— Братіє! — зично звернувся до того велелюддя. — Досі ділився я з вами смутком, зараз маю намір поділитися й радістю: не сам іду з землі Тиверської, беру з собою й ладо своє, Зоринку з Веселого Долу. Завважте, не з волі жереба — за велінням серця йде зі мною.
— Слава і шана такій! — молодо і дужо привітало Зоринку і її вчинок віче. — Слава і шана!
— Тож і зголошуюсь на радощах: най буде так, як хочете. Не зустрінемо на путі своїй землю, що була б і годувальницею, і мироносицею, сядемо на тій, що прихистить і прогодує. А щоб роду нашому і там, у вигнанні, не було переводу, беру злюб ось із нею, синьоокою донькою Тивері, і тим започатковую рід наш відселенський.
— Бери,

читати