Завантажити

можливо. Знають-бо: склавини знялися та й пішли в ромеї, пішли і он сіли вже, подейкують, на плодючих ромейських землях. Чи тиверці гірші за них? Чи те, що сталося, не підказує саме цю путь? Земля та рідна, котра дає яства, і небо те наймиліше, під яким пізнаєш смак земної благодаті.
Не мав наміру правитися до людського стовписька й питатися хто зібрав, нащо зібрали? Повернув коня до полуденних воріт і в'їхав до Черна через бічні ворота. Треба буде, покличуть і скажуть, чого зібралися.
Тоді ще, як передавав біля конюшні коня, помітив: на нього дивляться із співчуттям, ба навіть із жалем. Спинився і впік одного з тих, що жаліли, очима, проте не став допитуватися, в чім річ, попростував до терема. А переступив через поріг, зустрівся з Малкою — і прочитав той самий жаль в очах Малки.
— Волоте, ти чув? — ступила крок уперед і торкнулася княжої руки. — Вони звинувачують нас.
Не цікавився, хто — вони, і так догадувався. Одначе повірити, що звинувачують у безлітті, заподіяному пругами, не міг.
— До чого ж тут ми? Та й кого це — нас?
— Тебе, мене, всю княжу родину.
Втупив у неї незрушний погляд очей своїх і довго стояв отак, питаючись.
— Звідки знаєш?
— Там, — показала рукою, — на вічі, йде справжня брань. Одні обстоюють нас, інші звинувачують, кажуть, саме ми завинили перед богами, через те боги й карають Тивер спустошеннями.
— Хто ж це може звинувачувати, та ще отак?
— Коли скажу, не повіриш: мужі-волостелини та челядь їхня.
Он воно що! Повірити справді важко. Ті, на яких покладався, мов на круту гору, яких множив, де слід і де не слід, аби бути певному: це — опора князя, та твердь, що на ній стане і возвеличиться в очах люду своєї землі, виходить, одступилися, більше того, ідуть супроти нього. Хто ж напоумив їх? Хто злютував? Вепр? Можливо. Одначе досі й Вепрові не таланило в такім заході. Він знає, він відчував. Тепер інше чує. Що ж сталося з волостелинами тиверськими? Чому одмінилися раптом у намірах і вчинках? Справді вірять: винен у цих безліттях князь і його родина? То чому ж люд поселянський не вірить і стає на захист свого князя?
— Коли вже дійшло до такого, — глянув на Малку, — я маю бути там..
І, обернувшись до челядника, повелів:
— Коня мені. Коня і броню!
Через стіни теж долітав до города гул. Одначе той, що вдарив князеві в груди, коли виїхав із воріт і опинився вічна-віч із людським юрмиськом, перевершив усякі сподіванки. Віче було не таким уже й велелюдним, а все ж уподібнювалося роздратованому бджолиному рою. Гуло, вирувало, хвилею накочувалося вперед і так само хвилею відкочувалося назад. Схоже, що йшла справжня січа. Інакше важко пояснити, чому стоїть суцільний галас, підноситься над натовпом цілий ліс озброєних мечами, сулицями, просто палицями рук, чути погрози і нарікання.
— Князь! Князь! Глядіть, на віче прибув князь Волот!
Галас поволі все ж стихав, а стихаючи, відкочувався туди десь, на околії міста.
Волот не висилав, як водиться, наперед себе биричів і не оповіщав про своє прибуття на всенародне зібрання. Сам над’їхав ближче до старійшин і вклонився старійшинам.
— Цілую мудрих із мудрих у родах тиверських. Кланяюсь мужам моїм і всьому люду вічовому.
— Чолом і тобі, княже.
Встиг помітити: мужі були на конях, при броні й стояли окремою стіною, підпертою аж надто вже численною челяддю, старійшини з родами своїми — окремо.
— Чи дозволять старійшини бути на вічі?
— Коли є на те княжа ласка, просимо. Просимо і речемо: ставай на наш кінець.
Окинув зором одних, других і вже тоді запитав:
— Встигли посіяти распрю?
— А так. Мужі-волостелини хочуть, аби ми віддали на суд божий твою родину, достойний.
— Вважають, що вона чимось завинила? Перед ким же?
— Ми не судді князеві, аби вважати так, — з-поміж кінних виїхав і став поперед усіх Вепр. — Одначе сам поміркуй...
“Ось хто привідця, — не бажав коритися речникові відступників. — Ось чим обертається для мене те, що стояв на сторожі потреб землі і люду тиверського”.
— ...Одначе сам поміркуй, — казав тим часом Вепр. — Твар очистила себе перед богами, пожертвувавши сородичами своїми, люд тиверський також очистився, а боги карають нас і карають найжорстокішими карами. Лишається одне: очиститись княжій родині.
“Він хоче саме моєї смерті, — силився розгадати Вепрові мережива Волот, — чи з нього доста буде й того, що побачить мене таким, яким сам був, коли стратили Боривоя? Видимо, доста... І все ж що маю сказати цьому супостатові? Що захід його — вигадка заради помсти? Що він скористався невдоволенням мужів, обурених моїм повелінням поділитися з голодним людом своїми ловецькими угіддями, і злочинно злютував їх супроти мене? А хто повірить, коли скажу таке? Правду мовив той ворохобний Вепр: усі офірували собою перед богами, мусить офірувати й родина князя”.
— Це і є те, чим клопочеться віче?
— Те, княже.
— Тоді най

читати