Завантажити

коріння по всій північній Африці, в Сіцілії, на Апенніському півострові. Та хотіти — одне, а зробити своє хотіння ділом — зовсім інше. Велісарій висадився з добірними легіонами в північній Африці і розбив вандалів, заволодів Карфагеном, Сардінією, згодом — Цезарією, фортецею Сектем поблизу Гераклових стовпів, Балеурськими островами, та йому не пощастило зробити завойовані провінції покірними. Першими підняли меч супроти імперії Маврусії — туземні племена, первиннообщинний устрій яких дозволив їм зібрати масове ополчення й вирізати в Нумідії та Бізацені поріділі візантійські когорти до ноги. Вслід за маврусіями збунтувалося й власне військо: солдати, нижчі чини окупаційної армії, вважаючи себе переможцями, не без підстав претендували на земельні ділянки у відвойованій країні, тим паче, що багато хто з них встиг побратися із вдовами, сестрами та доньками вандалів, що загинули в січах з візантійцями і мали на ті землі ще й право законних спадкоємців. Імператор же одписав відвойовані землі собі чи фіску, православній церкві, нащадкам римських посесорів та місцевій романізованій африканській знаті. З цього й почалася ворохобня, така масова і така значима, що висунула своїх вождів і забрала в імперії немало літ та сил на її придушення.
Щось подібне намічається й на Апеннінах. В усякім разі, видиме підкорення остготів обернулося новим піднесенням опору і хто знає, чи не занадто серйозним. А все через нашу, ромейську, самовпевненість, все тому, що вважаємо: тільки ми мудрі й спритні, більше ніхто.
Воно ніби й не було підстав нарікати на наміри Юстиніана, тим паче напочатку. Хто обійде криницю з холодною життєдайною водою, коли домагає спрага? Чи є такі серед людей, що не піднімуть, виявивши на своїй путі дармову соліду? Такою життєдайною криницею видалися всім праотні землі Римської імперії, коли помер грізний король її завойовників — остготів — Теодоріх. Владу його успадкував, як водиться в остготів, найближчий родич короля по чоловічій лінії, малолітній онук Теодоріха — Атоларіх. Фактично ж правила державою остготів мати малолітнього короля і донька Теодоріха Амаласунта, жінка молодих літ і незвичайної вроди, а ще такої важливої для монарха якості, як критичний розум. Лишаючись вірною пам'яті батька й керуючись здоровим глуздом, вона не пішла на поводку у тієї остготської знаті, котра носилася з титулом завойовників чужої землі, ніби дитя з писанкою, визнала за доцільне бути лояльною із завойованим народом, а надто із староримською знаттю. Аби орієнтація її не була двозначно страктована як ворогами, так і друзями, оточила себе радниками з римської аристократії, заборонила готам посягати, тим паче силою підкорювати собі землі знатних римлян, не обмежувала в правах католицьку церкву.
Це піднесло її авторитет серед римлян, зате ускладнило і неабияк стосунки з остготською знаттю. Опозиція скористалася неприхованою орієнтацією регентші на тих, хто був порохом під ногами остготів-завойовників, і схилила на свій бік значно більшу частину остготської знаті, аніж мала досі. На лихо, ускладнилися стосунки остготського королівства з сусідами: на півдні — з вандалами, на північному заході — із франками. Зашморг довкола шиї затягувався і так надійно, що регентші нічого не лишалося, яко шукати підтримки в сильнішого з усіх сильних сусідів — у Візантійської імперії.
Юстиніан спершу був тільки подивований такими перемінами в намірах остготської регентші: як би там не було, остготи — громили Західної Римської імперії, аріати; чи їм шукати підтримки в православних? Та, розмисливши, а може, й порадившись, прозрів раптом і вхопився за прохання Амаласунти про поміч, яко за рятівний корок у штормовому морі: пробі, та це ж нагода з нагод! Чом не скористатися нею і не відновити імперію в її історичних обширах, тільки під скіпетром не Риму вже — Константинополя!
На клич Амаласунти відгукнулися таємним сольством, котре мало сказати регентші: когорти імперії до її послуг. Чи Амаласунту так потішила прихильність всесильного імператора, чи становище її справді було не вельми надійним, розчулилася, яко всяка жінка, й виявила бажання перебути, поки візантійські когорти поставлять на місце чи приберуть із її путі ворогів, під надійною рукою Юстиніана.
Їй чемно вклонилися на те і знов-таки запевнили: це навіть бажано. Лишається порадитися з імператором, як зробити, аби гостина регентші на терені Візантійської імперії лишилася непоміченою її співвітчизниками-остготами.
Далекосяжні наміри Візантії, здавалось, наближалися до свого логічного завершення і неабияк тішили імператора, тих, що здійснювали його політику в імперії. Та ба, з волі Всевишнього і обставин ані побачення імператора з регентшею остготської держави, ані блискавичного відновлення імперії в її історичних обширах за тим разом не сталося. Радники брали, звичайно, до уваги, що зустріч Юстиніана відбудеться з дивовижної вроди жінкою, та, потішаючись тим, скинули з рахунку красу та розум, а відтак вплив у імперії іншої жінки — Феодори. А

читати