Завантажити

що давала Миловидка. Тлумачив Малці та мужам свою відсутність у стольнім Черні тим, що діє лови, що на те дана зима, аби діяти їх та тішитись діючи, а сам ловив укупі з Миловидкою щасливі миті й не хотів нікого й нічого більше знати. Казали йому: “Є потреби люду”. Одповідав: “Я зробив для нього все, що міг зробити”. Казали: “Є потреби землі”. Гнівався і гримав гніваючись: “Потім, коли настане передліття, літо. Чи я один у тій землі, чи мене немає кому заступити? Сказано: будьте за мене, то й будьте”.
Діяв він, щоправда, й лови. А то ж як! Зима велика, на те, може, й дається така велика, аби кожен міг надолужити згаяне за тепла, тоді як тяжіли повинності, коли жив лише для повинностей. Тож кликав мужів до Соколиної Вежі на гостини й сам не цурався гостин. А де гостини, там і лови, веселе застілля і веселі бесіди. В одному не міг відмовити собі: дома чи в гостях був — всюди був із Миловидкою, пишався і не приховував від содругів того, що пишається своєю Миловидкою. Бо в кого ще є така, як у нього? Бо хто ще може похвалитися такою, як вона?
Підійшов і сів коло неї, жде, коли винагородить своїм м'яким та привітним позирком. Жде й осміхається думкам своїм.
— Хочу поїхати в поле, — хвалиться, — поглянути на ниви.
— А це надовго?
— Коли з тобою, можна й надовго.
— О ні, — зніяковіла й осміхнулася привітно. — Мені вже не вільно роз'їжджати. Можу нашкодити нашому княжаті.
Помовчав, тішачись, і, вже помовчавши, сказав:
— Днями подамся до Черна, привезу до тебе бабку-повитуху.
— Бабку, може, й рано ще везти.
— Не буде пізно. Бачиш, справжнє передліття настало, мене будь-якого дня може покликати повинність. Як можу полишити тебе саму?
— Спаси біг, — ще ясніше засвітилася на виду. — Ти завше думаєш наперед і думаєш на ліпше.
— Щаслива зі мною?
— Ано. Чи буде і далі так, не знаю, а зараз така щаслива, Волоте, така щаслива, що йой.
— То й будь нею, — підійшов і приголубив. — А я таки поїду.
Поле під Соколиною Вежею не таке вже й мале. По один бік долини йде під гору і по другий, улоговиною тягнеться і узвишшям теж. Є що об’їздити князеві, є на чому й око потішити. Озимина вруниться буйно і ярина не набагато відстає. Заєць, може, й не сховається ще в ній, а пташка сховається і надійно. Бо гріє нежарке — привітне сонце, бо випадає час від часу й живить посіви плодоносне сім’я дощу. Схоже, що боги вдоволені принесеними їм жертвами, умилостивились і шлють благодать свою на всі простори окольної землі. А то — утіха всім, від князя до смерда і не тільки в Тивері. Зрітимуть злаки, зрітиме й сподіванка, що надходить кінець безліттю, буде де худобу випасти, буде чим себе уситити. Ано, тепер уже буде. Не туманітиме від дум безплідних стариня, не дивитимуться на неї смиренно великими, постійно жадаючими чогось очима діти. І померлих від голоду не тягтимуть уже до багаття, мов ті колоди, й не палитимуть сумовито-спокійно, як палять непотріб. Бо є вже зелень на луках, отож є й набіл, а є набіл, є й пожива для всякого, хто приберіг бодай якусь худобу.
Князь, як і обіцяв, не ходив цього передзим'я на полюддя, коли й знав, як живе його люд, то знав від інших. Так потішений був Миловидкою і не хотів потьмарювати своєї втіхи чи розумів: все одно нічим уже не допоможе йому?
“А чим, справді, міг іще допомогти? Сказав же бо: ідіть і беріть усе, що можете взяти серед зими в землі моїй та мужів моїх. Ось тільки... Чи дали їм узяти, не поцікавився. Хіба тепер оце поїхати й глянути, якими вийшли з зими і чи вийшли всі? А чом би й ні? Кінь вигуляний, он як поривається на простір. А Миловидка не встигне заскучати. Вона більше з маленьким зараз, аніж зі мною”.
Обернувся, сказав отрокам, що супроводжували в путі, аби не відставали, й звернув на стезю, що вела у діл. Гнав та й гнав коня лісом, потім — луками, знову лісом і знову луками, аж поки не натрапив на засіяне поле, а в полі — на поселян. Сиділи при путівці, рвали траву, чистили її і споживали. Переважно малеча, та були й літні, щоправда, тільки жони.
— Добридень, люди, — спинився над'їхавши.
— Добридень, — підвелися й низько вклонилися жінки.
— Ця путь виведе нас до весі або до удільного оседку?
— Ано. За тим пагорбом одразу й буде весь.
— А поле це чиє?
— Наше, поселянське.
— З мужів поблизу є хтось?
— У лісі мужі, коло бортей.
— То покличте, скажіть, князь воліє бачити.
Їх було немало. Усі худі, виснажені, проте були й такі, що лишень спали з тіла.
— Хто будеш? — вказав на того, що видався не таким уже й сухоребрим.
— Ролейний староста, достойний.
— Поле це, кажуть, общинне, поселянське. А ліси? Кому належать ліси окольні?
— Цей — общині, а всі інші — мужові твоєму, Вепрові.
“Ага, Вепрові, значить”.
— І що ж Вепр, порахувався з волею віча, пустив, коли була зимова скрута, жадаючий поживи люд до перевісищ, ставів та озер?
Староста переступив з ноги

читати