Завантажити

вона не дрімала. Що їй до історичних обширів імперії, коли певна була: йдеться про те, бути чи не бути їй імператрицею. Угледівши вродливицю Амаласунту, до того ж набагато молодшу за неї, Юстиніан не стане печалитися долею Феодори й охоче пристане до думки котрогось із численних радників — відновити Священну імперію простішим із найпростіших способом — злюбними узами з регентшею остготів.
Амаласунта відчула, певно, переміни в намірах Візантії — не передумав би імператор, давно була б уже в Константинополі — й пішла на компроміс із остготською опозицією: взяла злюб із ставлеником опозиціонерів, своїм двоюрідним братом Теодатом, заручившись, щоправда, його утаємниченою від знаті присягою: віднині він вважатиметься її співправителем у державі, насправді ж влада належатиме їй і тільки їй.
Помисли василевса, як і помисли Всевишнього, не всім дано знати, та як на нього, намісника в Іллірику, на тій безкровній спробі скорити остготів і слід було спинитися. Пощо розпочинати війну, та ще з таким королівством, як остготське, коли її не закінчено ще в Африці, коли знали: немає певності, що не скористаються затяжною війною імперії в Середземномор'ї слов'яни і не переступлять через Дунай?
Та де там. Раз народжене бажання—поновити імперію в її історичних обширах не могла вже згаснути. Августійший довідався по якімсь часі, як підло й підступно повівся Теодат із своєю царственною жоною — спершу зіслав її на один із островів Бульсинійського озера, а згодом задушив у лазні — й перейнявся страшенним гнівом (хто знає, може, гнівався сам на себе), а в гніві сказав усім, хто був тоді в Августіоні: таке не прощають; за підле вбивство царственної особи імперія має помститися остготам.
Війна з ними триває вже кілька літ, а кінця її не видно й не чути. На місце страченого солдатами Теодата став інший привідця остготів — Вітігіс, замість поверженого Велісарієм Вітігіса титул остготського короля прийняв сам Велісарій, а остготи все ж не складають зброї. На чолі опору став відважний воїн і неабиякий полководець Тотіла. Розуміючи, що таке Візантія і якої сили треба, аби подолати її когорти, він пішов на поступки низам як римського, так і остготського населення, не цурається рабів, колонів, котрі приходять до нього яко воїни, і тим самим об'єднав на боротьбу з візантійцями всі верстви тамошнього населення. Завдано уже перших і доволі відчутних ударів по війську імператора. Що буде і як буде, один Всевишній знає.. Полководець Мунд відступає з Далмації, керовані донедавна Велісарієм когорти — від річки По. А коли так, надія на поміч палатійського війська мізерна, її взагалі може не бути.
На кого ж тоді покладатися йому, намісникові? На власний розум і на власну силу? А коли на власну силу, то як розпорядитися нею? Зібрати й кинути супроти варварів чи таки замкнутися в Фессалоніці й ждати слушного часу? Було б знаття, що до сутички під Фессалонікою не дійде, варварам вистачить для поселення й тієї землі, що посядуть у Дакії, Мізії, Дарданії, Превалітанії, так і вчинив би. Видить бог, так і вчинив би!
XX//
А князю Вологу не до ратних клопотів нині. Може, вперше на віку отак. Ано, заприсягтися ладен: вперше. Дивиться на молоду жону свою і тішиться, дивиться і тішиться. Бо є ким тішитись. Такого дива дивного ні в кого немає й не буде. Присяйбіг! Сам ромейський імператор хай заткнеться зі своєю Феодорою, дарма, що вона в усьому світі знана яко найліпша та наймудріша. Ромейська імператриця — хитромудра змія, його княгиня — голубка сизокрила. Вона примітно поповніла за останні місяці, однак не втратила ані ліпоти своєї, ані доладності. Коли по щирості, ще ліпшою стала, якоюсь на диво доброю і лагідною, а ще чистою та ніжною. Йому, мужу своєму, давно сказала, а це й від сторонніх не приховує вже: жде маленького княжича, ту опору роду-племені, всієї землі Тиверської, на яку уповає, якої так сподівається князь. Мабуть, втішне щось думає, коли так світить видом, оченятами. Гляне ними, виповненими голубим сяєвом, примітить, що князь не спускає з неї замилуваиих очей, й осміхнеться. А осміхнувшись, знову схилиться над шитвом, тішить у собі веселу думку. Що сказала б вона і яким вогнем засвітилася б, коли б узяв та й нагадав ту далеку грозову ніч, коли поверталися з нею від ромеїв і опинилися з волі богів а чи всього лиш через його безтямне засліплення її вродою в одному наметі. Йой, згоріла б, певно, соромлячись і того засліплення, і свого вчинку. Бо чиста, мов голубка, бо вразлива, як та квітка, що згортається від доторку сонячного променя. А на його тілі і зараз є одмітина, котра може воскресити в її пам’яті і гуркіт грому, і спалах блискавок, і те, як цебеніла після її удару з княжого тіла кров.
Казав Властові: дві-три седмиці не буду в Черні, а не був до самої зими. Тоді вже, як випав перший сніг, зважився полишити своє солодашко й навідався до стольного города на кілька днів. Навідався та й знову повернувся. Бо не встиг упевнитися, що має таке щастя, бо не хотів знати ніякого, окрім того,

читати