Завантажити

приймає свій рішенець без мене. В сім ділі я йому не радник.
Його спиняли, казали, так думають волостелини, люд тиверський інакше мислить і стоятиме на іншому, та князь не послухався і не побажав лишитися на вічі. Такий опечалений був тим, що почув, чи такий безневинно принижений, не міг побороти в собі ображену гідність і таки від'їхав із міста.
А згодом, опам’ятавшись, не знав, куди подіти себе з досади. Що він наробив? Чому не став на бік старійшин і не висловив вічу свої мислі? Було б це всього лиш поконом, а не видимою метою, чи перечив би справді? Перед богами всі рівні і всі однаково в одвіті. Та ба, знає, певен: не боги хочуть його жертви — Вепр. Та ще мужі, ті тлусті ненажери, що їм добро своє вище потреб землі, ба навіть вище самих богів.
Княгиня Малка страждала від тої ворохобні, що зчинилася довкола її родини, не менше, аніж муж. Побачила, як швидко повернувся князь Волот, яким повернувся, і зблідла, кровинки не видно було в її ланітах. А проте не поспішала розпитувати. Мовчки зустріла свого повелителя, мовчки і йшла обіч до самого терема. Лиш потім уже, як лишилися самі, не втерпіла, спитала:
— Чом так поквапливо вернувся, Волоте?
— Мусив, Малко, — спинився й глянув на неї болісними очима. — Там йдеться лиш про нас. Тож най буде без нас.
— Сказали, ми винні перед богами?
— Ба ні, сказали, усі очистили себе жертвами: тварини, люди; настав час очиститись родині князя.
— І ти зголосився? Не воспрянув супроти того? Не спростував?
— Чи міг спростувати таке? І чи личило спростовувати? Як скажуть, так і буде.
Не вірила а чи не хотіла вірити. Стояла, дивилася на могутнього донедавна мужа свого й чула: втрачає під ногами твердь.
Та князь не вельми зважав уже на неї. Ходив по терему і думав, ходив і думав. Коли віче справді поступиться перед домаганнями мужів, а старійшини прийдуть і скажуть: “Нічого не вдієш, княже, доведеться вийти до капища й стати перед божим судом”, — піде на той суд не тільки він, піде Малка, Богданко, Злата, ба навіть найменша — Милана. Хіба що Миловидку обійде та доля. Вона не сама, в ній зріє дитя її, той, сподіваний княжич. А закони роду-племені тиверського не дозволяють судити непраздну жону. Так одвічно було, так і зараз має бути.
“А коли не буде? — підстерегла несподівана думка і забриніла в ньому тривогою. — Ано, що, коли не буде? Мужами заправляє Вепр, а він на все здатний.. Може, тому й оскаженів, що побачив мене щасливим із Миловидкою, що Миловидка ось-ось винагородить Тивер княжичем, а там і другим, третім. Змужніння роду Волотів йому, до безуму зворохобленому, ніби сіль на гарячу рану. Такі, як Вепр, на все здатні. Що ж робити? Послати до Миловидки довірених людей і сказати їй: “Скачи у дебрі лісові, в чужі землі — куди хочеш, туди й скачи, тільки рятуй себе й дитя наше від лиха”. А боги? А люд? Що вони скажуть і що вдіють, коли довідаються, що Миловидка втекла з моєї намови?”
Ось як обертається: був князь Волот і може не стати князя Волота, гонителя ромеїв. Хто це сказав так про нього? Князь Добрит чи люд тиверський? Мабуть, таки люд, принаймні спершу люд, бо чув це наймення ще там, на згарищах твердей ромейських. Голосно вимовляли його. Голосно і повсюдно. Тепер забули, бач. І що найбільше мучить — забули його соратники, ті мужі-привідці, що були княжою опорою в раті, стояли на чолі сотень, тисяч, водили ті тисячі на ромейські мури, кістьми лягали, а виконували його волю.
Певно, далеко був звідси: коли прочинилися двері і на порозі став челядник, аж кинувся з несподіванки.
— Княже, — знічено мовив отрок. — Старійшини велять тобі вийти до них.
“Все”, — карбує в пам'яті вирок і помічає нараз: перед очима, мов привид, що вийшов із стіни, стає Малка.
— Волоте, — не просить, велить уже, — будь мужем, зберися з мислями і захисти нас.
Мабуть, не сподобалося те її нагадування. Спохмурнів і, не промовивши ні слова, пішов до дверей.
Старійшини були на диво спокійні і врівноважені, одразу й не второпав, які вісті принесли своєму князеві. Тоді лиш, як заговорили, збагнув і схолонув серцем: таки невеселі.
— Княже, — запитав передній. — Віче воліє знати, ким є тобі випальська Миловида: жоною чи наліжницею?
Он воно що! Віче не годне вже порятувати свого князя. Єдине, чим може прислужитися — не випробовувати долю тієї, що носить під серцем його дитя, майбутню гілку роду Волотів. Що ж, і за те дяка. Все-таки більше ймовірності, що рід той лишить у Тивері своє коріння... Ось тільки плата за ту послугу занадто вже велика: має назвати Миловиду не жоною — наліжницею. Чи то ж можливо? Чи старійшини не відають, як зганьбить себе тим? А її? Боги всесильні і всеблагі, а її?
— Було б ліпше, — відповів стримано, одначе й хмуро, — коли б старійшини поцікавилися насамперед, що важить для мене честь.
— Ми те відаємо, княже, і все ж хочемо знати: жона вона тобі чи иаліжниця?
— А та обізнаність має якусь вагу? Миловида непраздна,

читати