Завантажити

від живого світу. Лиш краплі дощові падали з листу на лист і лопотіли спадаючи.
“Далі не варто йти, — вирішує отрок. — Ано, далі не тра' йти, бо можу так заблукати в лісі, що не буде ані відгуку на мій гук, ані стезі-повороту. А що ж робити? Сидіти и ждати ранку чи кликати на поміч? Хто ж почує, коли ще ніч?
Краплі все рідше й рідше спадали з дерев, тож і гам, створюваний ними, стишувавсь та й стишувався. Мовчазно робилося в лісі і моторошно. Та ось вловив Богданко кінчиком вуха: десь жебонить вода. Схоже, що тече через лісові ломи й подає свій сумирний голос почайна. Прислухався уважніше — й відчув нараз: йому хочеться пити. Після блукань між дерев, після частого спотикання на ломах, падінь та хвилювань добряче пересохло в горлі, є потреба погасити спрагу.
Підвівся й, наставивши перед себе руки, пішов на голос почайни. Що ближче підходив, то виразніше чув: вода б'є з землі і б'є потужно. Заспішив Богданко, наражався на дерева, падав на ломах, а таки йшов. І що ближче підходив, то більшим було бажання схилитися над тим джерелом, вгамувати спрагу. А схилився та ковтнув раз, вдруге, десь осторонь, мовби не так і далеко, почулося вовче виття. Жахнувся з несподіванки й застиг. Виття повторилося, тільки тепер уже з іншого боку.
Вовки! Чув від дядька, що мав зробити з нього ратного мужа: коли котрийсь із вовків винюхає здобич, він дає про те знати всій зграї голосом-виттям. Зграя ж, збагнувши, що й до чого, звідомлює свого послуха-вивідника лише йому зрозумілим голосом і йде на клич. Єдиний рятунок від тої вовчої облави — дерево, коли це трапляється в лісі. Якщо ж біда спіткає в полі, покладайся на прудкого коня.
Богданко й подумати не встиг, що чинитиме і як боронитиметься, виття знову повторилося і значно ближче.
Чув, як похолонуло й затремтіло з ляку тіло, як піднялось і стало дибки волосся на голові. З виду ж, надто поза спиною поплазували згори вниз мурахи. Так явно і так до дрожу відчутно, ніби драв хтось невидимий шкіру.
— Бабцю! — ледве видушив із себе голос. — Рятуйте, бабцю!
А тим часом шукав дерево: поперед себе, обіруч від себе. Сталося так, що першою потрапила під руки гілка, видио, звисала низько. Вхопився за неї й не випустив уже, доки не наблизився до стовбура. А наблизившись, поліз, спираючись ногами, нагору. Так швидко і так спритно, сам собі не вірив, що здатний на таке. Ривок — і був на першій гілці, ще ривок — і сидів уже на другій, затим на вищій за другу, ще вищій. Волосся не стояло вже дибки (не певен, чи й відчував його на голові), а тіло, як і перше, тремтіло, і холод не відходив з виду. Коли ж усівся й заспокоївсь трохи чи принаймні впевнився: тепер не страшно, втупив поперед себе очі й занімів: він бачив стовбур дерева, за який тримався, сидячи на гілці, бачив гілля на тлі чистого після дощу неба.. Не повірив сам собі й розглянувся. Раз і вдруге. Кинув позирк очей своїх догори — й побачив усіяне зорями небо.
— Бабусю-у! — крикнув, усе ще тремтячим з хвилювання голосом. — Чуєте, бабусю, я бачу!!
Не так і далеко, як думав-гадав собі, обізвалися на той крик пси, долетіло людське волання-перегукування, а згодом замиготіли між дерев і вогні: його, певно, шукали вже.
Тривожні вісті йдуть по землі на всю кінську пору, радісні обганяють птахів. Першим, як і годилося, довідався про Богданкове прозріння й возніс хвалу богам за милість та щедрість стольний Черн, а вже від Черна пішла гуляти вість по всій землі Тиверській — від весі до весі і від верві до верві.
— Чули, сусідко? У стольнім Черні сталося диво: прозріло отроча, син княжий, Богданко.
— Йой! Чи то ж можливо? Скільки живу, не виділа й не чула такого.
— Присяйбіг. Певні люди казали. Ось хоч і в Жданки запитайте. Жданко, ходіть сюди. Мої сусідка не вірять, щоби темний та став видіти. Скажіть їм, що син княжий таки прозрів.
— Ано. Сама чула і вам кажу: прозрів.
— Може, баяни повернули йому зрячість?
— Ба ні. Подейкують, ніби заблукав у лісі й набрів, блукаючи, на джерело, що било з-під дуба. Тільки-но напився води з того джерела — одразу й прозрів.
— Йой! То ж, певно, не якесь там джерело і дуб не якийсь.
— А так. Дуб має оселю божу — дуплисько, а вода б'є з-під кореня, не інакше як ударом стріли-блискавиці добута.
До тих трьох господинь-сусідок підійшли інші, а там ще інші, і кожна чула вже щось про те диво, а коли чула, то чом має тримати таке при собі? Не просто казала, запевняла вже, що на власні очі бачила, як правиться люд тиверський, надто каліки перехожі, путями торованими і все до Соколиної Вежі під Черном, до того джерела. Бо певні всі: то знамення, що дуб і джерело одкрились не комусь там — княжому синові. Через те непорочне отроча зійшло боже благословення на весь люд тиверський. А так, Перун-Сварожич удостоїв їх своєю найвищою ласкою — зійшов з-під небес на землю, обрав собі житло-оселю в дуплиську дуба, а люду-обранцю подарував джерело живої води, аби кропився нею і зцілювавсь —

читати