Завантажити

слов'янської, коли на ній стояв і стоїть слов'янський світ. Тож і промовчали старійшини, і те мовчання вирішило долю тиверських отроків: трьох із них засудили до страти, всім іншим дозволено викупитись, коли мають за що.
Князь Волот тільки засмучений був тим вироком, а Вепр і зворохоблений до краю. Ніби навіжений, влетів до терема й не став зважати ані на княгиню Малку, ані на те, що розмовляє з князем.
— Чув, що вони врадили?
— Чув, воєводо, як не чути.
— То, може, тепер хоч даси мені бодай сотню дружинників. Ще не пізно, налечу вихорем і відіб'ю сина хоча б і тоді, як вестимуть на страту.
Волот довго і холодно дивився на нього.
— Я, здається, казав уже, воєводо: мало нам ромеїв, що маємо наживати ворогів і серед слов'ян?
— Та що мені до того?! У мене син може загинути. І який син. Сам же казав...
— Знаю, — різко урвав його на слові князь. — А хто винен? Ти дбаєш про сина, а я мушу дбати про всю Тивер. Чи вона винна в тому, що накоїв твій син? Чому має розплачуватися за його наїзд і його татьбу?
Вепр уйнявся на мить, схоже, що тепер тільки побачив князя таким, яким він є.
— То отак, значить?
— Тільки так, воєводо. Сам бачив, я докладав немалих зусиль, аби порятувати твого Боривоя і тих, що були з Боривоєм. Та що вдію, коли мене не захотіли послухати. На те ж, що ти казав тут, навіть заради твого сина не піду.
— Тоді... — похопився Вепр і подався до дверей. — Тоді знай, — обернувся на порозі: — Я без твоєї помочі і твоєї згоди піду рятувати сина. Знайду соузників серед мужів і таки піду! Най і на смерть, най на погибель всіх і всього, все одно піду!
Грім його кроків гучно відлунював у теремі і, здавалось, кликав: піди, зупини, зроби щось, доки не накоїв біди.
— Допоможи, Волоте, — підійшла і бережно торкнулася мужевої руки княгиня Малка. — Вепри — найрідніші нам люди. Як житимемо з ними, коли станеться це лихо? Ти — батько, зрозумій Вепра і горе матері того непослуха зрозумій. Лину до неї думкою і бачу, як б'ється-побивається нині. Чи то ж мислимо: ростила-доглядала дитя своє, мов квітку-сподіванку плекала і що має тепер? Чорне безліття має, муку та сльози.
Князь не спаленів і не нагримав на жону, одначе й не зрадів її втручанню.
— Чи не чула, — нахмурився, — робив усе, що міг, більше нічого не можу вдіяти.
— Так уже й нічого? Чому б тобі не поїхати до сотника, а то й до князя?
— Таж їздив Вепр.
— Вепр — одне, а ти зовсім інше.
“А й справді, — погодився. — Одне — розмова з батьком, син якого завинив перед уличами й законом уличів і зовсім інше — розмова з князем Тивері, за яким тільки й провини, що хоче уникнути зайвого кровопролиття”.
Йде спішно до порога, прочиняє двері й велить комусь із челяді:
— Коня мені і виїзд-супровід із десяти мужів!
Знав: Вепр не сидітиме склавши руки, збере ватагу найближчих до його двору мужів і подасться через Дністер виручати сина. Тому і сам не гаявся, і челядь підганяв: “Швидше, швидше!” А таки спізнився. На виїзді з Черна його спинили гінці від люду тиверського, що був на той час у пристанищі, й сказали: уличі підійшли до Дністра всім ополченням і оголосили через биричів своїх: “Кличте всіх, хто є поблизу, най бачать, як каратимемо тих, що приходять до нас із мечем. Най бачать і тямлять: Дністер — правічний обвод Тиверської землі. За Дністер тиверцям зась”.
Гнав коня що було сили і снаги, а став усього лиш свідком страти. Уличі саме вивезли засуджених на середину ріки і в’язали камені до ніг. Велів спинитися: він — князь і має поговорити перед тим, як страчувати засуджених, із князем уличів, та дарма. Або не почули його повеління, або не захотіли почути: кинули, не задумуючись і не вагаючись всіх засуджених до страти у бистроплинну течію Дністра.
XXX
Тепер тільки по-справжньому зрозумів Богданко: хто втратив здатність відрізняти день від ночі, покараний трьома найбільшими карами: одна — не бачити світу і людей, друга — позбуття здатності самому обирати путь і йти, куди кличе серце, третя — не знати ліку часу. Ніби й живеш, бо чуєш, як гримить грім, хлюпає дощ, і разом з тим немає певності, що живеш, що було у тебе вчора і буде завтра. Мовби у яму закинутий, таку безнадійно глибоку і таку безнадійно темну, що ні вийти, ні вилізти з неї повік.
Не відав, скільки кликав-благав, аби прийшов хтось на поміч, і як довго йшов, шукаючи зворотну путь до бабусиного терема. Бо йшов та йшов, наражався на стовбури дерев, обминав їх і знову йшов. Та плакав ідучи, та страхався, що буде з ним, коли не вийде з лісу і не натрапить на людей. Тоді аж, як перестало гуркати в небі і вщух нарешті проливний дощ, а сили долати свою непевну путь геть вичерпалися, наткнувся на повалене дерево в лісі й сів перепочити, та заодно й прислухатися, чи не долине звідкілясь — і найперше з Соколиної Вежі — людський голос? А може, озветься пес, крикне, віщуючи ранок, півень? Та ба, ані натяку про людей, ані звуку-відзвуку

читати