Завантажити

Добрит, я сам не потерплю.
— Були побратимами і кревняками, нині перестали бути.
— А хто винен?
Вепр заметався в оселі, мовби загнаний звір у ґражді.
— Мені байдуже зараз, хто винен! Одне знаю: синові загрожує смерть, і я все маю зробити, аби порятувати його.
— Я не менше вболіваю за Боривоя, ніж ти, воєводо, — утихомирював його князь. — Коли хочеш порятувати його, ось моя рада: бери добуті в ромеів соліди й скачи у супроводі надійної охорони до вітця покривдженої дівчини. Скільки скаже, стільки й плати вражди, коли пристане на те, щоб відкупився солідами. А не пристане, прався звідти до князя уличів і благай не карати Боривоя за наїзд і розбій на горло, пошлешся на моє ревне заступництво і умовлятимеш обмежитися вирою, а то й дикою вирою. Знай: крім старійшин і солід ніщо не порятує Боривоя.
Бачив: Вепр не вельми вірить тому, що чує з княжих уст, та якась схожа на сподіванку думка бродить уже в ньому. Тож і не гаявся: радився зі своїм воєводою, кого з старійшин слід послати, на його думку, до уличів, казав, то золото нерідко має більшу вагу, аніж жадання кревної помсти, і лестив Вепрові, і запевняв Вепра, аби лиш погодився на перетрактацію з уличами і не наробив ще більших, аніж син, дурниць.
XXVIII
Бабуся Доброгніва правду каже: біда й ведмедя вчить мед із дупла дерти. Колись твердо знав: тане сніг — йдеться до передліття, встає з-за Дністра сонце — починається день. Тепер, коли не бачить і не має тієї твердості, мусить думати й дошукуватись, як розрізняти ті одміни. Передліття від літа, літо від поліття чи передзим'я простіше. Як і день від ночі, до речі. А як одрізнити ранок від полудня, полудень — від надвечір'я? Он скільки днів та ночей минуло відтоді, як постигла його обида, а не може наловчитися і знати, коли і що є. Було раннє передліття, було й пізнє, настало після них справжнє літо, за літом — поліття, передзим'я, зима, знову передліття і знову літо, а він все темний та й темний, для нього світ доступний лише через тепло і холод, німотність чи звуки. Тому й старається розрізняти його та пізнавати бодай так. Знає вже: стоїть в оселі та поза оселею цілковита тиша — надворі ніч, подав зненацька голос півень чи крикнув зловіщий — все одно ніч, тільки йдеться до ранку. А заспіває несміливим, хоча й приємним голосом пташка в лісі чи на дереві під оселею-теремом — то вже світає, незабаром вийде з океан-моря ясне сонце й пробудить до життя землю, усе, що є живого на землі. О, те пробудження він не тільки почує, сповниться ним, а сповнившись, заясніє. Бо бачив колись і може уявити собі, як тане туман на узліссі і як виходять з того туману, ніби люди з води, дерева, такі зелені та свіжі після вранішньої купелі і такі веселі під скісним промінням сонця. Згодом потягне з долини вітром, заграє на ниві хвиля й побіжить від краю до краю, спершу лінькувато-несмілива, далі веселіша й веселіша, часом грайливо-весела. Бігтиме й гратиме, тішачись привіллям, аж поки не розіб’ється об ліс і не вкладеться край лісу.
“Отак і я, — сумно зітхає отрок, — тільки-но вийшов у світ, набрав разгону в тому веселому світі — і вже підвернулось безліття, спинило лет.. Грубо й жорстоко, чи не назовсім спинило!”
Так боляче зробилося від згадки про ту божу несправедливість чи так хотілося урвати свою біду, спершу перевернувся тільки, потім підвівся і сів у ложі.
Тихо як у теремі й поза теремом. І душно. Чого тихо, знає: ніч зараз, спить бабуся, спить її челядь, спить всенький світ. А чого душно і млосно, не збагне.
— Бабусю! Бабцю! — покликав стиха, сподіваючись, що стара не встигла заснути міцно.
Та бабуся не обізвалася.
“Хіба встати і вийти надвір? Там свіжіше й привільніше, а виходити самому не вперше”.
Посидів, повагався і таки зважився: спустив із ложа ноги, пошукав ними виступці і, взувши їх, пішов, тримаючись ложа, потім — стіни, до дверей. Знав: ці, що ведуть з опочивальні, відчинені, а ті, що ведуть із сіней надвір, взяті на засув. Прибере його — і вже на порозі, під нічним небом. Піде знайомою стезею до дуба, сяде на колоду біля змайстрованого челяддю столу й посидить під зорями, огорнутий нічною прохолодою.
І двері відчинив стиха, щоб не чули сонні, і до колоди втрапив. А сів, прислухався — і не відчув помітної одміни: тут, надворі, теж було і тепло, і душно.
“Це тому, що недавно звечоріло, — думає отрок, — земля не встигла прохолонути. Одначе, — ловить себе на гадці, — не спекою — парою обдає тіло”..
Заувага та не довго лишалася загадкою: з далекої далечини долинув до настороженого слуху гуркіт й одразу ж пояснив Богданкові: наближається гроза. Ну, звичайно, як він забув: саме влітку і саме перед грозою буває млосно і душно.
Піти хіба до оселі, поки дощ не застав під відкритим небом? А чи варто? Бабуся всяк уже баяла його: вмивала зоряною і дощовою водою, виводила під вранішні і вечірні роси, веліла ставати під літню зливу, а під громову воду не виводила ще. Казала тільки: Перун — Сварожич

читати