Завантажити

Адже їй не сказали: “Анти, яких тут бачила, всі”. А коли серед тих, кого не пощастило побачити, і є її Божейко? Що тоді буде? Вертатиметься, не розшукавши його десь-інде, назад? На те ж ані солід, ані самої її не стане вже.
Боги всесильні, боги всеблагі! Пощо караєте її так немилосердно? Коли долала кам'янисту путь від Венеції до Верони, потім — від Верони до Венеції та все під чужим небом, та все під спекотнявим сонцем, гадала, не стерпить муки, що випала на її долю. Як утікала, перестрахана, від вельможі та бігла, куди очі дивилися, теж думала, що лусне від страху та розпуки. А що ті страхи і що та мука, коли порівняти їх із мукою, що має нині? Чи то можливо: он скількох антів розшукала в чужій землі, а Божейка ні; називала його на ймення, малювала, як уміла та як могла, а всі, у кого питалася, дивилися на неї порожніми очима і нічого не казали. Ніби одурманено їх. Навіть ці, останні, що з ними звела жінка з Верони, те й робили, що знизували плечима та розводили руками: не бачили, не знаємо. Так ніби її Божейко — голка в сіні, ніби такий, що його можна не помітити. Усе пригадали: і як налетіли на їхню весь ромеї, як пов'язали та гнали до Дунаю, потім переховували в пристанищі Одес, пакували в лодії та везли за тридев'ять земель, а чи був серед них Божейко, не знають. Та в її Божейка ж одного на весь білий світ блакитніші за небесну блакить очі, осяйніша, ніж Хорс у небі, усмішка. Таж той Божейко такий доброликий і такий ставний, що другого такого на весь білий світ не знайдеш!
Скільки дивилася на висмалену сонцем землю, стільки й жаліла, що так обійшлася з нею та земля. Пливла до неї — вірила й надіялась, відпливає — не має ані того, ані другого. Бо де, справді, шукатиме Божейка, коли не знайде і в Фессалоніці, на яку, як і на Верону, вказували їй очевидці розпродажу тиверців у Нікополі?
Доки бачила обриси землі, доти й трималася думкою за неї. А згубила їх за овидом — і зовсім не знала, що їй робити. Кругом море. Що воно дасть, якою поживою винагородить її спустошене серце, коли саме пустельне з пустельних? Зітхнула й пішла на визначене їй у лодії місце. А вмостилася та прилягла на бесагу, одразу ж відчула, як долає її втома. Не противилася. Та й чого мала б противитись? Тепер їй тільки й відради буде, що сон.
Натомлені завжди сплять міцно, а натомлені горем — і поготів. Тож Миловида як втратила ниточку, що єднала її зі світом, одразу й розтанула в тому світі. Не чула вже ні гомону моря, ні голосу кормчего, ні прохолоди, що огорнула з настанням ночі лодію, усіх, хто був на лодії. Була й не стало її, і хто знає, як довго не було б ще, коли б не об'явилася бабуся. Стояла на порозі нової оселі, тієї самої, що мали поселитися в ній аж тамтого передліття, й кликала до себе. Голосу її не чула, та по тому, як махала, неважко було догадатися, таки каже: “Ходи сюди, внучко!” Не тямить, чому не хотіла коритися старій, однак не корилася. Лежала на узліссі серед буйнотрав'я й усміхалася. Тоді бабуся сама пішла до неї. Не гнівалася, була, як завжди, добра і милостива, та, наблизившись, спитала все-таки: “Ти чом не слухаєшся?”
“Я тут буду, — сказала їй. — Тут так лепсько”.
“Гадаєш?”
“А чом би й ні?”
“Поглянь”, — кивнула головою.
Миловида подивилася в той бік, куди показувала бабуся, й заніміла: до неї плазував гад. Великий і жовтобрюхий, а очі... очі мов дві жарини, горіли бажанням, ба не так бажанням, як жадобою.
І хотіла підвестися та втекти, поки не пізно, і не могла: гад мовби прикував її жаринами-очима до землі.
“Бабусю! — крикнула не своїм голосом і прокинулася від ляку а чи від холодного доторку гадючого тіла. Лежала й дивилася перед себе, мабуть, не вірила, що не спить уже: до неї справді скрадався хтось, ліз до пазухи, де лежали соліди, золото, і шкірив, потішаючись, зуби.
— Мамцю! — крикнула не своїм голосом та й пхнула від себе татя, кинулася до лазу, де — бачила — сіріло в отворі світанкове небо.
На її крик збіглися ті, що пильнували за вітрилами, були за кормчих чи допомагали кормчим. Не забарився об’явитися й навікулярій.
— Що сталося?
— Дівку налякав хтось?
— Хто?
— Зараз довідаємося.
Вони спустилися вниз і поставили перед навікулярієм татя.
— Умгу, — своє щось ствердив навікулярій. — Зновувзявся за своє, Хрисантію? Ти ж присягався, христа цілував.
Винуватий тупив донизу очі й мовчав.
— Надіти вериги й тримати до ранку під наглядом.
Суд був на диво короткий і невелемовний. Не питали татя, чого він ліз до дівки, не питали й дівки, чо го хотів від неї тать. Те, мабуть, і без допитів знали. Зате спитали і не раз, як посмів він, Хрисантій, порушити закон моря: всякому, кого команда бере на лодію, гарантована безпека і недоторканість з боку кожного члена команди, як і порятунок на випадок якогось нещастя.
Та відповіді не почули.
— Повторюю, — хмурився навікулярій. — Ти знав цей закон?
— Знав.
— Чому ж порушив його? Чому

читати