Завантажити

Голодна була, а те й робила, що облишала їсти, або питала-допитувалася, де та земля, що іменується Вірменією, чи давно вона, жона ергастиріарха, потрапила до Італії, або розповідала про себе. Не плакала вже, чи то виплакала за своє безліття сльози, чи звикати почала до всього, що звалилося на неї за це літо. Дивилася щиро та жалісно на жінку й розповідала часом те саме, що й вельможі, часом інше: яка біда спіткала її та її Божейка в той самий день, як вийшли до Лади та Ярила за благословенням, чому опинилася саме тут, у далекій Вероні, яки сподіванки покладає на побачення з Прядотою та хто порадив їй звернутись саме до Прядоти.
— Я знаю Прядоту, — присіла супроти і тихо, схоже, що утаємничено, сказала Миловидчина бесідниця. — Він працює в тій же ергастирії, що й мій муж. Коли прийде, поведу тебе до нього. Ба ні, покличу Прядоту до нас, а ти лишайся тут, у моїй комірчині. Добре?
— Гаразд, матінко гожа. Спаси біг за яства і за ласку людську.
Ждала Прядоту дотемна, ждала й тоді, як стемніло, а діждалася всього лиш перестраханого шепоту господині комірчини.
— Ходи зі мною, дитино, — вхопила дівчину за руку і повела, скрадаючись, надвір.
— Куди ми, матінко? — сполошилася Миловида й таки питала, коли побачила — йдуть не на подвір'я вельможі, далі від подвір'я.
— Зараз скажу. Отут має бути лаз, — спинилася й пошала в загорожі. — Ага, є.. Слухай і слухайся мене, винароджене ліпотою, та не винагороджене щастям-долею дитя людське. Втікай звідси і негайно. Ти приглянулась, дівчинко, вельможі, а вельможа цей нечистий, щоб знала, на руку. Покликав увечері Прядоту... Чуєш, покликав Прядоту й звелів йому не казати тобі правди про Божейка. Знає чи не знає Прядота, де є Божейко, все одно мусить робити так, аби ти повірила, що він є, і лишилася ждати. А вже як залишишся, не забариться знеславити тебе і зробити своєю наложницею. Він це вміє, повір. Богом входить у душу, та виходить звідти сатаною. Тож і кажу: тікай звідси і як можна далі. Поки виспляться та кинуться за тобою, далеко будеш. Іди понад річкою, а за оседком звернеш у поле. На биту путь не виходь, там можлива погоня.
Бігла куди бачила, й тоді вже, як опинилася поза небезпекою, стала й засумнівалася: а чи добре зробила, що втекла назовсім? Може, слід було сховатися десь поблизу, заждати, поки вгомониться той чорнобожий вельможа та й зустрітись-таки з Прядотою. Гляди, це і є той раб, що знає, де Божейко.
“А коли Прядота стане, а то й став уже на бік вельможі? Чи не тому челядниця злякалася й сказала: “Втікай і якомога далі”, що певна була: Прядота зголосився прислужитися вельможи?.. — А-а, горенько! Який широкий світ і яка тіснява в світі. Куди не поткнись, скрізь чатують на тебе темні сили”.
Постояла, пожалілась сама собі і рушила полем у ніч.
Верона лежала при річці на диво барвиста й чепурна, а ще тиха й упокорена. Коли б не малинові звуки церковного дзвону, що злітали над банею храму й мирно та лагідно слалися долами, можна було б подумати, що цей жвавий та гамірний позавчора город як утихомирився на ніч, так і досі спить, утихомирений. Ані віслюків та мулів на вулицях, ані погоничів при них. І пристанище дрімає безгомонне. Застигли при березі лодії, не видно й рибалок при лодіях. Не інакше як свято сьогодні і то велике, мабуть, коли так надійно упокорило все і всіх.
Миловидна невільно спинилася перед тією тихою благодаттю й замислилась: іти чи не йти зараз у город? Година не така вже й рання, та хто слухатиме її там, чужу й сторонню, коли йде відправа, коли в усіх на мислі свято? Чи не ліпше перепочити на тихій і безлюдній околії? Місце он яке пригоже. І вода стікає зі скелі, є де умитись, є де й напитися. Бо перепочити все одно треба. Всеньку ніч проблукала безпуттям, перетривожилась он як, а переболіла ще більше. Коли ж до города немає потреби спішити, так і вдіє: нап'ється води, змиє з себе піт та пилюгу й перепочине.
Вода ледве сочилася зі скелі і тут, у підніжжі, натрапивши на виступ, збігала цівкою. Та дарма, підставить руки, пожде, доки набіжить у жменю, і вмиється. Зате холодна яка, аж дрижаки йдуть тілом.
Хлюпалась та й хлюпалася біля скелі, і тільки тоді вже, як освіжила вид, груди, змила піт із рук, порох із ніг, схилилась над цівкою й напилася досхочу.
“Ну ось, — сказала сама собі, — знову прибула сила, як і там, після купання в річці”.
Розглянулась і зачудувалася. Чи це не капище часом? І трава біля скелі уходжена, і зрізи-колони стоять он під деревами. Хоча такого не може бути: тут живуть християни, у них немає капищ.
Подивувавшись і нічого не втямивши, пішла між дерева, прослала на траві брачину й прилягла на ній. А вже як прилягла та склепила повіки, втома нагадала про себе: наслала сон-дрімоту й примусила скоритися тій солодкій спокусі.
Чи довго спала, не відає. В усякім разі, коли почула гомін людський, не сполошилася, як полохаються налякані, і не одразу збагнула, що то вже не сон. Коли ж втямила: вона не дома, за нею

читати