Завантажити

вам!
Чув: там, де йшли на приступ поляни, теж звершилося бажане — котилося хвилею торжество, а вслід за торжеством правилися в город і вої.
...Може, й повелів би вже князь Волот дружині: “Доста!” Та не міг зламати даного на боролищі слова: “Візьмете Анхіал — на всю добу дарую його вам”. А коли не міг, то що лишалося робити? Сидів у вцілілій оселі котрогось із ромейських вельмож і ждав, доки спливе вона, дарована дружині доба. А щоб ждання не обернулося на кару, звелів добути ромейського вина, покликав мужів-однодумців і заходився коротати ту добу в хмільних веселощах, далі від лементу, що стоїть довкруж і колотить городом.
І все ж лемент проникав і крізь стіни. З одного подвір’я долітали погрози або хмільні співи, з іншого — чиїсь нарікання, ще з іншого — плачі, а то й крики-верески, благання про поміч. У того беруть доньку, і вона волає на всю околію, просить кревних, сусідів порятувати її, той позбувся майна чи солід — і дорікав татям за татьбу, комусь приглянулась чужа жона — й чувся благальний крик не лише жони, а й усієї родини.
Першими прийшли на клич князя Волота Вепр та Стодорко, за ними — привідці уличів та дулібів, а вже потім — Гудима з мужами-полянами.
— А що, княже, — з порога мовив полянин, — може, на Анхіалу й завершиться наш похід у ромейські землі?
— Чому б то? Після такої виправи та подаватися назад? Ми не про те, здається, домовлялися, коли вирушали за Дунай.
— А я, признатися, йшов сюди і думав: князь Волот затим і збирає привідців слов'янських воїв, аби сказати: відходимо.
— У воєводи є підстави так думати?
— Боюсь, що вперед не зможемо уже піти. Князь бачив, що робиться в городі?
Волот спіткнувся на слові і змовк; відчував: йому скажуть те, що сам собі казав уже.
— Дещо бачив, а ще більше чув та й зараз чую. Одначе спинити воїв не можу. Я обіцяв їм цей город і обіцяв за найтяжчої години.
— Обіцяне — закон, я розумію. А все ж дарованим вої наші користуються занадто щедро. Не кажу вже про те, що в городі кожному вільно робити дозволене і недозволене. Кажу про те, що вози в обозі нашім віднині будуть завантажені не ратною поклажею, а майном горожан та ще дівками ромейськими.
— З якої це речі дівками?
— З тієї, княже, що гожі в ромеїв дівки. У жони беруть їх наші отроки. А ще в'яжуть до возів товар ромейський, яко придане жонам своїм. Тому й питаюся: чи далеко підемо з таким обозом? Чи зможемо взятися надалі за броню і стати до січі, коли доведеться ставати по-справжньому?
Гудима більше радився з князем, аніж попрікав його за те, що коїться у слов'янських ратях, а князь чув насамперед їх, попрікання, і не знав, що сказати полянському привідці. Заспокоїти? Вийдемо, мовляв, із Анхіала — розберемося і наведемо лад. Чи, може, протрубити путь і тим покласти край свавіллю в завойованім городі? Та ба, що скажуть вої, коли затрублять передчасно в путь? Що їхній князь пускає слово на вітер? Що він тоді лиш добрий та щедрий, коли йому треба?
— Оскільки є такі побоювання і такі нарікання, — кинув позирк на Ідарича, — давайте поміркуємо купно, як бути Далі.
— Аніяк, — вихопився наперед такий же валечний у суперечках, як і в січі, Вепр. — Муж із полян правду сказав: обіцяне — закон. А коли так, відступати від обіцяного негоже. Це раз. А друге, чого це ми такі добрі до ромеїв і так жаліємо ромеїв? Чи ромеї жаліли нас, коли приходили? Велике диво: отроки беруть ромейських дів собі в жони. А як ромеї брали наших дів і робили рабинями? Брали і торгували ними на торжищах, воєводо!
— На те вони ромеї, — спокійно, одначе й твердо заперечив Гудима. — На те у них і слава своя — людоловів і работорговців. Коли вже ми пішли купно, всіма слов'янськими родами, то й покону маємо дотримуватися всеслов'янського, а не осібно тиверського. Чи так я речу? — обернувся до Ідарича.
Той не квапився з речницею.
— Щось так, а щось і ні, —озвався нарешті, —Що вої зледащіють та розгублять буєсть, нахапавши дівиць та майна ромейського, то таки правда. Одначе правдою є й те, що забирати в них нахапане, тим паче забороняти їм бути господарями у взятім на сулицю городі теж не випадає. Щось інше слід вдіяти, аби раті наші могли йти далі.
— Вдіємо так, мабуть, — надумавсь і збадьорився тією думкою Волот. — Усе, що стало тут набутком воїв, залишимо в Анхіалі. Залишимо й сторожу, котра стерегтиме до нашого повернення як город, так і набуте в городі. Воїв же запевнимо: кожен знайде своє, коли вертатиме в зворотну путь.
— А що, — пристав до тієї ради Ідарич, — це мисль. Ось тільки як буде, коли й надалі залишатимемо по ромейських городах охорону? Чи не розгубимо в такий спосіб свою рать?
Волот відчув потребу боронити себе.
— Скажу те, що й ти казав, Ідаричу: є у речах твоїх велика доля правди, та є й те, що не ночує укупі з неправдою. У нас не було й не може бути наміру ставати на ромейську стежку й заживати собі слави работорговців. Одначе й прийшли ми в цю землю не

читати