Завантажити

темноликі — там, де довкола землі море та й море.
Довго жили нарізно. Так довго, що й забули, хто вони, звідки прийшли в своє царство, були в них роди-сусіди чи не було. Білоликі ловили по лісах звіра, птахів і жили з лісу, смаглоликі задовольнялися тим, що давали гори, темноликі багатіли, як могли, з моря. Та ось для одного з родів — того, що жив по лісах, — настала біда: ліси збідніли на дичину. Люди туди, люди сюди — таки немає її. А не стало дичини — не стало чого й їсти.
“Що робити?” — вдалися до старійшин.
“У нас є поле, — сказали ті. — Подаймося в поле, ачей там знайдемо собі поживу”.
Знялись і подалися. І знайшли, що шукали, та ненадовго стало степової поживи. Підросли діти — і мусили питатисяради в батьків, тепер уже старійшин: “Куди податися, де знайти їжу собі і дітям своїм?”
І сказали старійшини: “Аби не втратити й того, що маємо, пошлім в усі кінці звідунів, хай побачать та й нам скажуть, чи є десь незаймана земля, що могла б прогодувати рід наш?”
Довго їздили звідуни — і ті, що поскакали на захід сонця, і ті, що поскакали на схід та на полудень. А повернулися ні з чим. “Земля є, — сказали старійшинам, — та є на тій землі й люди”.
“А яка найбагатша?” — поцікавились молодші.
“Та, що належить гірському роду-племені”.
“Підемо й підкоримо мечем!”— кинули, мов іскру в хмиз. — Чули, іншого порятунку нема, підемо й підкоримо ті землі мечем!”
Однак старійшини не пристали до тієї ради, більше того, стали супроти неї стіною. “Нам заповідана ця земля, — сказали. — Негоже іти й оружно посягати на чужу”.
“А з голоду гоже мерти?”
“Шукайте їжу в своїй землі. До чужої зась! Боги покарають за ті противні їхнім умислам наміри!”
Змагались та й змагалися, а гору взяли таки ті, що хотіли їсти. Та не встигли вони налаштуватися всім родом до походу, як знялася буря, замоложилося небо, і бог-громовик не забарився явити тим зухвальцям та непослухам гнів свій: загримів-загуркотів, зближаючись, й ударив з-за хмар смертоносними стрілами.
“Боги противляться вашому умислу! — вийшли наперед і показали на те знамення старійшини. — Не смійте порушувати добрий покон батьків і дідів ваших!”
“Діди самі переселялися”.
“Вони переселялися в своїй землі, на чужу не посягали!”
Привідці переселення хмурились. І не хотілося їм зважати на старійшин, тим паче слухатись їх, і не зважати не могли. Боги справді занепокоїлися в небі, он як гримають у високості та прищуть на землю стрілами. А проте що буде, коли послухаються старійшин і залишаться в своїй землі? І завтра, і післязавтра, і потому діти проситимуть їсти. Де візьмуть її, їжу, і що скажуть, коли нічого буде дати?
Такі, що й не послухалися б старійшин, одважилися б противитись знаменню, коли б не розкололося тієї миті небо і не хлинув у ту розколину проливний дощ, такий густий і такий буряний, що про похід годі було й думати. Ховалися хто куди міг, і рятували пожитки свої хто як міг. Лише старійшини не стенулися перед тою зливою-потопом. Збудили в собі останню буєсть-силу й прибрали суворішого виду.
“Ви прогнівили богів! — показали патерицями на молодших. — Кайтеся і просіть прощення. Чули, боги пустили на нас води світового океану. Кайтеся і просіть прощення!”
Молодші самі бачили: схоже, що й справді розкололося від потужного удару бога-громовика небо і в ту розколину хлинули води піднебесся, того океан-моря, якому не буде ні кінця ні краю. Через те й не противилися вже. Дивилися непевними очима на замоложений зливою-потопом світ і шептали: “Простіть нам, боги! Простіть нам, боги!”
А дощ не припинявся. Часом стишувався тільки, ставав не таким проливним, однак не припинявся. І день, і другий, і третій. Аж поки не заволали всі: “Змилуйтесь, боги! Змилуйтесь і дайте своє знамення: чи є порятунок для нас, людей лісу і поля? Де, на якій путі-дорозі шукати його, коли є? Від противного заповітам батьків наміру — іти в чужу землю й добувати її мечем — зрікаємось. Дайте знамення: чи є порятунок? Де, на якій путі-дорозі шукати його?”
За мить чи другу по тому благанню торохнув сильний, стрясаючий небо й землю грім — і перед старійшинами, що стояли при капищі й молилися, упав золотий плуг, услід за плугом — золоте ярмо, а одразу за ярмом — сокира й братниця.
“Ось воно, боже знамення! — закричали старійшини й не стали зважати на дощ, вибігли і впали на коліна перед дарами неба. — Боги велять нам орати землю, засівати її злаками. Чули, не промислом війни, промислом хліборобів-ратаїв маємо жити на землі!”
На ту радість і ті незвичні для тривожної днини голоси збіглися всі, що були поблизу і не поблизу люди. А коли перестав дощ і стекла у річки та озера вода, побачили ще одне, не менш промовисте знамення: уся та сторона світу, куди мали намір вести рід свій молодші, виявилася одрізаною повінню-водою. І не стоячою — тією, що текла з гір, перла з дна, весело гомоніла, поспішаючи до моря.
Тоді й нарекли ту повноводу ріку

читати