Завантажити

розглядинами й застигає його крик посланця від поставлених на захист тилу когорт.
— Достойний! Варвари напирають і з тилу. Сили великі, не вистоїмо!
— Передай Флавію і всім воїнам: єдина надія в цих лещатах — меч і щит. Більше немає на що надіятись!
Знав: з ним ліпші фракійські когорти, ті, що були не так давно у січах з іранцями й передані імператором під його надійну руку. Тому й не переставав вірити: хоча вої його й опинилися в зашморгу, варварам не так просто буде зім'яти їх і примусити показати спину. Це досвідчені мечники та щитоносці, вони спершу кількох варварів покладуть, а тоді вже самі ляжуть. Саме так: дійде до краю, то ляжуть, все ж не покажуть спини.
Найбільше дістається чоловим маніпулам. Он як поріділи вони, стримуючи ворожі сотні. Десь тільки оступилися й рубаються, прикрившись щитами, десь стали невеликим півколом і стоять, мовби скеля в розбурханому морі, а десь їх всього лиш острівки, що ось-ось накриються хвилями.
Обернувся до тих, котрі стояли під його рукою як остання надія на порятунок, і застиг, вражений: анти прорвали лави не лише щитоносців, а й мечників і пруть кінною ватагою прямісінько на нього й зібрані під його рукою маніпули.
— В мечі! За мною, вперед!
Встиг крикнути ще тим, що обходили його по праву і ліву руч: “Постарайтеся взяти в лещата і знищити”, — та тим і вичерпав свої можливості правити воями: перед ним виріс рудобородий ант і змусив підставити під занесеного над головою меча вивірений у такім ділі мідійський щит. А тільки-но одвів той удар, як одразу ж і сам наніс його. Бо мав уже не одного і не двох перед собою, опинився в тій круговерті, що анти іменують січею, а перси — різаниною. Рубався вправно і дужо, так вправно, що відчув від того насолоду, а відтак приплив сили та певності: він — бувалий воїн, йому ці варвари, мовби сміття в річковому потоці: ото тільки й прикрості, що огидне. Не певний за когорти, собі ж прокладе у цім потоці путь і вихопиться на волю.
Мабуть, не одного стяв уже дужим ударом правиці, бачив: примітили його вправність і розступаються. Удають тільки, що пруть на ромейського витязя на гнідім коні, коли доходить до сутички, або ж підставляють під удар щита і вислизають, або ж обходять стороною. Ба ні, помиляється. Он пре якийсь прямісінько на нього. Молодий, безусий ще, а очі, мов у звіря, налилися кров'ю. Не меча — сулицю націлює. Невже сподівається вибити його, Хільбудія, з сідла?
Заніс над головою меча і не встиг відбити ним варварову сулицю, як вона схитнулася і ледве не пропорола йому ребра. Коли б не панцир, так і сталося б.
— Боривой! — почув дужий голос. — Цього не чіпай. Це сам Хільбудій, він мій!
Оглянувся й побачив, як здибив той, що кричав, коня, норовить розвернути його й гнати услід за ромейським привідцею.
“Тиверський князь? Той, що гостив у Маркіанополі? Що ж робити? Покладатися на дужу силу коня свого чи розвернутись і покластися на щит і меч? Коли втікатиму, можуть уразити сулицею в спину. Та чи й личить мені, полководцю, утікати?”
Розвернув по крутому колу Гнідого й пустив у зворотну путь. Треба, значить, треба, іншого не вигадаєш.
Першим гнав на нього розпластаного в аері коня безусий, той самий, котрому казали: “Не чіпай”.
“Завзятий хлопчисько, — подумав, — знає на кого йде, і таки йде. Ну, стривай же!”
Хільбудій махнув мечем і так рубонув ним по націленій на нього сулиці, що вона бринькнула і вилетіла воїнові з рук. Тієї ж миті налетів на кількох і встиг звалити коневі під ноги лиш першого. Всі інші оточили стіною й наставили сулиці.
— Скорися, Хільбудію! — повелів князь Волот. — Когорти твої розбиті, виправа програна.
Не думав, що робить, чи таки покладався на щось. Приострожив коня й кинув його прямісінько на Волота. Одначе й князь не ловив ґав. Зняв крутіше сулицю, і кінь, опускаючись, наразився на неї горлом. Заіржав болісно, шарпнувся набік і викинув вершника з сідла, під ноги Вепрового коня. А Вепр не з тих, що губляться: зловчився й приткнув ромейського привідцю мечем до землі.
— Нащо ти так? — спохмурнів, виказуючи своє невдоволення, Волот. — Він був уже наш, треба було в полон брати!
— Гадаєш, що треба? А навіщо? Імператор не поскупиться золотом, викупить його і знову натравить на нас. Надто занадився цей вовк у нашу кошару, мертвий він безпечніший буде.
XX
Дід Борич правду казав: навікулярій — муж літній. Ось тільки добронравності його не зовсім йме віри. Старий грек не зглянувся на те, що вона — кругла сирота, що її гонить по світу горе, взяв добре за перевіз та ще й кректав, певно, сумнівався, що бере потрібну ціну. Може, саме тому зобов'язав Миловиду готувати, доки буде на лодії, для нього і його найближчих помічників їжу, бурчав, а то й рикав на всіх, виказуючи своє невдоволення. Зате правдою було й те, що ані сам, ані іншим не дозволив зобидити її. Більше того, розпитав за довгі дні і ночі плавання, кого шукає, чому шукає, й пішов із Миловидою до

читати