Завантажити

неромейських поселян, в тім числі й колишніх антів. Усі по хащах-зарослях, в яругах та прибережних очеретах.
“Мабуть, надміру нещадні були ми в Ульмітоні і Томах, — думає князь Волот, вихитуючись у сідлі, — і матимемо з того поганий зиск. Хто сіє вітер, той пожинає бурю. А втім, — одумується, — хіба ми не для того йдемо в ромейську землю, щоб нагнати страху всім: і імператорові, і його підданим? Таки ж для того”.
Попереду зчинився галас, а невдовзі і людський тлум. Щось кажуть, вимахуючи руками, піші, збираються та й збираються довкола них кінні.
— Що тут скоїлося? —цікавиться над'їхавши.
— Поселяни мізійські вибігли з яру.
Пробився до них й одразу ж пересвідчився: то не мізійці, то раби мізійських куріалів. І вибігли вони не тому, що самі є антами і хочуть пристати до антів, — показують, де ховаються їхні кривдники, просять покарати за кривди.
— Скільки їх?
— Увесь виводок, достойний. Господар і господиня, п'ять синів і чотири доньки. Та лакуз стільки, скільки у мене пальців на руках та ногах.
— То беріть дрюки та й карайте. А найліпше буде, коли скористаєтеся переляком своїх волостелинів та накиваєтеп'ятами. Ми не за тим прийшли сюди, аби ганятися по ярах за беззбройними. Скажіть ліпше, куди веде ця путь.
— На Маркіанополь, достойний, на Маркіанополь.
— І далеко той город?
— За тамтим холмом уже й буде.
Велить сотням дотримуватися бойового ладу й бути готовими взяти ромейський город на щит і сулицю. Всім, що проходили повз нього, казав одне і те ж: “Будьте готові взяти ромейський город на щит і сулицю”. Коли ж обернув коня, аби їхати вже, раби знову торкнулися його стремена.
— Княже, бери і нас із собою. Чи ми не анти і не вої?
— Піші ж бо єсть і без броні.
— За обозом ітимемо. А буде січа, добудемо і коней, і броню.
Дав згоду й поскакав наперед, туди, де були найнадійніші в його раті сотні, — княжа дружина.
Маркіанополь знав, куди й за чим пішов намісник Хільбудій. Через те чутки про появу антів на цім березі Дунаю, а згодом — і під стінами їхнього города багатьом нагнали холоду в п'яти: якщо п'ятитисячний (і таки ж добірний) легіон на чолі з Хільбудієм не міг упоратися з антами, то що вдіє когорта, в якій всього лиш кілька маніпул?
Не покладалися на неї, а все ж перше, що зробили, довідавшись про наближення антів, заперли всі ворота й веліли воям стати на стіни. То вже потім і зберуться, і радитимуться, і кидатимуть думкою в кожен закуток і кожну нірку, що можуть обіцяти рятунок. Бо рятуватися ж мусять. Саме з Маркіанополя пішли ромейські когорти в антську землю раз, пішли і вдруге, це не чийсь — їхній привідця завдав антам великого лиха — попалив оселі, забрав і спровадив за море людей. Чи анти не відають про те? Чи не за тим ідуть на Маркіанополь, аби спитати в маркіанопольців, пощо пустились на татьбу?
Прийшли, коли оголосили раду, не лише кликані, були на ній і ті, кого не кликали — церковники, майстрові, демархи. І всі дивилися на легіонерів, часом — на префекта. Що скажуть вони, опора їхня, і що вдіють? Господи, надоум і врозуми їх, аби вдіяли розумне, спроможне відвести варварів від стін, не допустити до спустошення, що такенеминуче, коли візьмуть стіни і ввійдуть у город. Анти — варвари, вони нічим не погребують: ні майном, ні життям.
— Порятунок один, — казали легіонери і казали твердо: — покликати на стіни горожан, оборонятися всім людом. — А де візьмемо зброю?
— Щось мають діми, чимось поділяться легіонери.
— Діми й дімоти, — роздумував уголос префект, — чи не єдина підпора, на яку можемо покладатися. Отож так і зробимо: звернемося до дімів, хай кличуть до борні всіх горожан і стають на захист города та й самих себе.
В умовах, що склалися в Маркіанополі, важко було вигадати щось надійніше. І все ж радні не поспішали хапатися за висловлену щойно думку як за рятівну. Сиділи й думали, а ще німували думаючи.
— Когось не задовольняє наша речниця? — сполошився префект. — Отець Іоанн, — звернувся до старшого з церковників. — Що скажете нам? Маєте іншу раду чи пристаєте до тієї, що чули?
Настоятель храму святого Фоки звільна підвівся й осінив присутніх на раді хресним знаменням.
— Благословляю вас, братіє, на труд непосильний: взяти гору над супостатом і нечестивцем, антами іменованим. Благословляю й глаголю: будьте сильні в цю тривожну годину, яко льви, і будьте мудрі, яко змії. Церква звернеться до всіх православних і закличе їх змінити рала на мечі. Воістину правда: ідуть непросвіщені варвари, ті, що не мають бога в серці. Вони — не лише смерть, гієну вогненну несуть для всіх на мечах своїх, отож всі мають стати на захист стін і города. Та не забуваймо, мужі ратні і думаючі: путь до рятунку не єдиний. Я недаремно нагадав вам про мудрість. Господь наш всемогутній і всеблагий надоумив мене сказати таке. То добре, що ми кличемо всіх іти на ратний подвиг і захищати себе мечем на городських стінах. Одначе чом би нам не

читати