Завантажити

оновлювався, кропився і зцілювався.
Що то не була вигадка, усі переконалися і дуже скоро: поселяни правились та й правилися через ближчі до Черна весі і всі — на Соколину Вежу.
— Куди, люди? — питали їх.
—_ До дуба-стародуба. До Перунового джерела!
Чого йдуть, не цікавилися, бо й так знали: кожному болить щось, у кожного є своє треба. Одну боги обділили щастям народжувати дітей, інша, щойно народила їх, уже забирають. Той певен: безліття, що йдуть на його подвір'я, — наслання злої сили, що виплоджується по пущах та нетрях, а той бачить свою біду в підступах сусідів чи мужів-волостелинів і теж іде шукати захисту в Перуна. Бо так чи інак, все, що є злого на землі, і що має свої наймення: обида, кривда, хворь, безліття — все від злої сили, а ту злу силу здатний вразити на смерть лише Перун. Він льодові гори рушить у піднебессі, демонів-велетів побиває важким своїм молотом, смертоносними стрілами, то чи ж вистоять супроти нього демони землі, усі оті мори та кікімори, бесихи та упирі, відьми та полудниці, яко же й ті з них, що мають лик праведно людський, а наміри псині та гадючі. Ні і ні! Бог не затим зійшов на їхню землю, обрав собі за оселю дуба-стародуба в княжім лісі, аби лишатися байдужим до люду, що мешкає на цій землі. Він вразить злу силу, зніме з усіх, хто йде уклонитися чи й принести жертву, хворь, прожене біди, напасті. Ано, раз поселився між люду, то — без сумніву, то — напевно!
Князь Волот не одразу завважив людське паломництво до дуба. Він тішився прозрілим з божої ласки сином і не приглядався до люду, що траплявся на путях. Коли ж приглянувся, побачив: тиверці йдуть здебільше від Дунаю, з тих оседків, де побували й щедро засіяли лихо ромеї.
“У мене з ними не тільки одна крев, — думав, спостерігаючи, як паломники клякли перед дубом і підносили до дуплиська руки, — у мене з ними одна доля”.
Не знав до пуття, лишень із волі випадку чи, може, і з волі серця, спонукань розуму, одначе надумався одного дня і повелів спорудити на місці прозріння сина капище, а спорудивши, приніс туди й кумир Перуна, став творити прихильному до свого роду-племені богові требу. І раз, і вдруге, і втретє, і вдесяте. Бо з кожною новою требою більше та більше пересвідчувався: на його треби збирається сила-силенна люду, його появи ждуть біля Перунового дуба, мовби появи самого бога. Через те і сам переймався почуттям благоговіння перед богом, не шкодував кіз, баранів, биків із княжих стійл, не шкодував і тих, що приводили люди. Різав і кропив кров'ю жертв божу оселю, сам пив ту жертовну кров, аби набути віщого дару й порозумітися з богом, а вже порозумівшись, виректи красним і солодким словом своє порозуміння жадаючому милостей людові.
Поки розгоралося багаття, а на тому багатті смажилася принесена богові жертва, підносив до перунової оселі руки й благав-молився:
Світлий наш боже, сильний та дужий. Стань на сторожі вбогих, недужих, Стрілами гніву рази вражу силу,
Благо пошли нам, Сварожичів сину,
На ниви, в оселі, в медуші,
Най забуяємо цвітом дикуші.
 
— Пошли, боже! — багатоголосе відлунювало в лісі. — Благо пошли!
Вогонь палахкотів та й палахкотів, ласо бігав по принесеній богові жертві й радів із щедрої жертви. А то добра прикмета: бог приймає жертву, він прихильний до них, тиверців.
— Встану я рано-вранці, коли на погості лишень на світ благословлятиметься, — промовляв, звертаючись до Перуна, князь, — умиюся джерельною водою чи вранішньою росою, піду з дверей у двері, з воріт у ворота — в чисте поле. В чистім полі охорошуся, на всі чотири сторони поклонюся й скажу: “Будь з нами, боже, повсюди. Не покидай нас у горі-розпуці, змилуйся, боже, ми твої внуці!”
— Змилуйся й будь! Змилуйся й будь! — повторювали за ним ті, хто стояв ближче до капища.
Молилися тиверці услід за своїм князем і клякли, знову молилися і знову клякли — перед дубом і перед капищем. Одні вмивалися сльозами, інші — джерельною водою, ще інші пили тоту воду і, вже напившись, віддалялися, сподівані.
Повертаючись після одної з треб до стольного города, Волот завернув до капища Хорса під Черном і спинив, подивований, коня: була п'ятниця, а біля стольного капища ані старійшин, ані люду волхвуючого чи поселян; не помітно було й ознак треби.
“Всі увірували в Перуна й подалися до Перуна, — подумав. — А це погана прикмета. Хорс — верховний бог на Тивері, він може розгніватися й помститись за зраду та неповагу. Як же це сталося і чому сталося? Най не було тут мене. А де були старійшини, волхви, нарешті? Гадають, немає князя, то можна й не творити богам треб?”
Постояв, рушив ступою до Черна, а там і до свого терема.
“Чого маю дивуватися, — мислив, злазячи з коня, — коли я сам забув за тим, що сталося з Богданком біля Перунового дуба, і про стольне капище, і про свій обов'язок приносити жертви Хорсові й молитися перед Хорсом за люд тиверський?”
Малка теж викликалася приїхати разом із мужем своїм до Черна.

читати