Завантажити

як звали того молодця, що кинувся в море?
— Божейком звали, — відповів за воротаря інший, той, що порався (Миловидка тепер тільки помітила його) в навікулярієвім саду.
— А так, Божейком, — ствердив і воротар.
Дівчина пополотніла і, змалівши на силі, впала у просвіт між воротами і воротцями.
Певно, без пам’яті була, бо коли хлюпнули водою і вона, здригнувшись, лупнула очима, побачила перед собою не лише воротаря, а й іншу челядь.
— Що тут скоїлося? — почула суворий і, як здалося їй, знайомий голос. Обернулася на нього і вклякла: до неї, до челяді, що поралася коло неї, йшов той самий навікулярій, котрий віз її з Венеції до Фессалоніки й був суворим суддею мореходцеві, що порушив закон моря й посягнув на її цінності.
Куди ж їй іти тепер, де і нащо шукати захисту? Той, заради кого жила на світі, кинулась за ним у безвісті чужого світу, ніби відчайдух у вир річковий, сказав: “Будьте ви прокляті”, — та й зник у морі, не захотів ані бути для Миловидки, ані знати, де Миловидка, що з Миловидкою. Все ж інше змаліло й зчужіло, та й сама вона так змаліла після відвідин навікулярія на силі, на бажаннях, на всьому, що тримало між люду й спонукало вірити людям, хоч падай отут, на уторованій путі, й кажи собі: доста. А може, й справді доста? Пощо жити, куди іти, коли немає вже Божейка? Чи не ліпше буде, коли вчинить, як і він: одміряє зболеними ніженьками останню свою стезю, вийде над море, крикне всім і всьому: “Будьте ви прокляті!” — та й шубовсне в обійми хвиль?
Забула, стуманена горем, вельможну господиню, що була така ласкава до неї й надала притулок, не згадала й щедрої серцем Ісидори. Йшла куди очі бачили, і, певно, тому лиш, що не могла не йти. Одначе вийшла не на биту путь, що вела з Фессалоніки, — таки до моря. Здавалось, і не чула вже свого вижмаканого болями серця, а стала при березі та зглянулася з чистою, лагідно-веселою синню, що слалася в безмежжя, й знову відчула, як защеміло воно, як підступила до горла й здавила дихання камінна рука жалю.
— Божейку! Божейку!! — простягла клично-благальні руки. — Орлику сизий, орлику милий! Ладо жадане, та не пізнане! Чи видиш, я прийшла, розшукала твої слідочки, не розшукала лиш тебе. Ано, не розшукала! Бо ти взяв та й пішов із цього лютого, дикозвіриного світу, обрав замість мене веселу домовину — глибінь морську. Пощо вчинив так, соколику втішний?! — заломила спечені чужим сонцем рученята і впала на зализаний вітрами пісок. — Я ж визволила б тебе! Потерпів би трішки і мав би її, воленьку-втішницю, мене мав би. Кажу, як і ти казав: най будуть прокляті вони з своїми законами та поконами. Не судилося жити з таким, який був, жила б із таким, яким став. Присяйбіг, жила б! А як житиму без тебе і що скажу твоїй мамі, коли повернуся до нашої Тивері?
Плакала-ридала й билася, краяна жалями, об берег, як б'ється викинута з моря риба. А розради як не було та й не було. І серце то стікало кров'ю-силою, то знову повнилося нею. Бо на місце знемоги-відчаю приходило й бажання розчерепити всьому ромейському світові голову, спалити його, пустити за вітром, та так, щоб сліду не лишилося, щоб була лиш земля-пустка, та небо над нею, та море під небом. Ано, щоб було так, як хоче, чого заслужили ці звірі-люди, ця проклята богами земля.
Чи така рішуча була в намірах своїх, у бажанні-мсті, чи згадала щось вельми важливе, конче необхідне, схопилася раптом, стала на коліна й простягла до неба руки.
— Хорсе всесильний! І ти, Перуне! Скарайте їх карою лютою. У вогні спаліть, мечами-блискавицями вразіть! Чуєте, боги! За муки наші, за горе наше, за сльози тих, кого взято ґвалтом, і тих, у кого взято ґвалтом, спаліть і спопеліть! Усіх і вся! Дотла, до кореня, до того гніздечка, в котрім проростає їхній корінь!
Мабуть, аж надто вже уповала на божу кару й ждала-сподівалася тої вселенської кари. Коли не сталося її — і сонце світило, як і до моління-благань, і вогненні стріли не падали з неба, надломилася у вірі своїй і почала гаснути, а згасаючи, зайшлася невтішним плачем; хилилась та й хилилась до землі, аж поки не повалилася на той горбочок при березі, що відділяв сушу від моря.
Була беззахисне скоцюрблена і геть змаліла. Бо тепер тільки увірувала: більше немає на кого й немає на що покладатися — навіть боги відвернулися від неї. А коли так, де вже думати про розраду, хто її дасть?
— Мамцю моя, — жалілася а чи й нарікала. — Ви хотіли бачити мене ліпотною на вид і найменували Миловидою. Чом же забули згадати про щастя? Де вона, та дрібка радості-втіхи. Що є у кожного з людей? Чи видите, — підвела голову й глянула в той бік, де Тивер, — усе забрали в мене: хижу, вас, Божейка, саму розчавили й кинули па пустельнім березі, аби стікала сльозами-крівцею.
Лежала та й лежала при самім морю, плакала та й плакала, а плачучи, нарікала вголос: на того татя Хільбудія, що навів на її землю свої когорти й понищив житла, посік чи взяв ґвалтом люд, на навікулярія Феофіла, котрий заради безпеки своєї жони і в

читати