Завантажити

Нині покладаємо надію на ліси та на прибережні луки. А чим годуватимемо товар узимку — самі не знаємо.
І сказав князь старійшинам:
— А все через те, що дбаєте про себе та й про себе. Для блага землі я беру з вас. А хто візьме для блага богів, коли самі не несете?
— Правда твоя, княже, — загули старійшини. — Ой правда! Стезя до богів терном заростає, і требища не знають щедрих жертв. З цим ми теж прийшли до тебе: треба зробити так, аби про жертви богам постійно дбав хтось.
— Хто, крім нас із вами, дбатиме?
— Люд тиверський схаменувся уже й приносить жертви по гаях та урочищах, яко ж і в оселях. Та того, гадаємо, замало. Є у нас требища всієї землі: тут, у Черні, богові Хорсу і там, у Соколиній Вежі, богові Перуну. Зроби, княже, так, аби про них постійно дбав хтось, аби боги були ситі і вдоволені нами.
— Дбайте про свої. Про требища всієї землі подбаю я. Старійшини перезирнулися.
— Ми не сумніваємося в тому. І все ж згадай, княже, як часто відлучаєшся ти з Черна. Або в похід ідеш до Тіри, в Подунав'я, або на волості. Хто тоді дбає про богів і требища всієї землі? Аніхто. Може, Хоре тому й карає нас, що останні літа більше дбали про Перуна, аніж про нього. Погодься, княже: після того, як прозрів твій син, це було саме так.
— То що ж ви радите?
— Передай цю турботу комусь із старійшин чи людей волхвуючих. У тебе й без того вистачає їх. Земля наша хоча не така вже й велика, та клопітна. А князь один, князя всюди треба.
Усе то так: турбот йому не бракує. А проте хто, крім князя, може стояти ближче до бога і розмовляти з богом? Волхви? Старійшини?
— Коли відлучатимусь, покладу турботи про богів на когось із вас. Поки ж я у Черні, дбатиму про них сам. Такий покон у нас, хіба забули?
— Твоя воля, княже, хоча, коли казати правду, і закони, і покони не вічні, нині вони одні, завтра можуть бути інші.
Час було йти вже, і старійшини знову перезирнулися між собою.
— Аз даниною як буде?
— Про данину поговоримо на вічі. Гадаю, буде така нагода, можливо, одразу по требі.
І сумно, і тривожно було того літа в землі Тиверській. Озимина лежала вигоріла і мало не при пні, ярові ж — просо, дикушу — зовсім не сіяли: ані на передлітті, ані влітку не випало жодного дощу. Земля потріскалась і зсохлася на камінь, а сонце що не день, то дошкульніше смалило з високості. Тим, хто ходив на луках за товаром чи порався на подвірниці, здавалося: не просто знемагає — шкварчить від спекотняви тіло. Тож і норовили сховатися в тінь чи під крівлю. Та ба, ховатися не кожен міг.
Вдень вили, передчуваючи лихо, пси, поночі кричали зловіщі. А сумніше й тривожніше за псів та зловіщих тужило людське серце. Що буде? Як житимуть, коли зараз уже живуть лише тим, що дають кози, корови, вівці? Настане голод, а він нікого не пошкодує. Розплодяться таті, піде нелад у землі, і ті, що врятуються якимсь дивом від мору, стануть жертвами убивць і грабіжників. Єдина надія на милість богів. Лише вони, всесильні і всеблагі, володарі морів та океанів у піднебессі, можуть зглянутися на люд земний і нагнати хмар, заступити ними сонце, напоїти спраглу землю медоносними дощами.
У всіх те на мислі, снували, мов тіні, і відмовчувалися,
гомоніли при нагоді і знов відмовчувалися. Або зітхали тяжко. Коли ж зачули, а потім і побачили — люд тиверський знову правиться до Черна (дві седмиці тому йшов уже, — тоді приносили жертву богу сонця — Хорсу), не думали довго і не вагалися, збиралися купно й купно ж правилися з тим, що мали, до требища Перуна. Він теж їхня надія, навіть більша, ніж Хорс. Той тільки світить, а то й смажить, цей же дає рятівну вологу і тим уже дає благодать.
Що ближче підходили до урочища, а в урочищі — до требища, то тіснішою ставала путь. Люду видимо-невидимо, і кожному жадалося не просто прийти, вклонитися й попрохати. Воліли бути причетними до всього, що воздаватимуть нині богові і чого прохатимуть у бога. Бо тільки причетність дає сподіванку, що бог не обійде своєю увагою і не залишиться нечулим як до всього люду на Тивері, так і до кожного з людей. Гляньте, такої щедрої жертви не мав жоден жертовник, такої щирої молитви не чув ні стар, ні млад, не чули, певно, й сущі в земних оселях боги. Князя мовби підмінив хто. Де й подівся дужий, суворий в ратнім одіянні муж. Стоїть благальний та упокорений, по-княжому величний і по-людськи простий, молиться, як і всі, і уповає на милість божу теж, як і всі. Коли ж настає час і до нього підводять чергову жертву, не поспішає і не виказує боязні чи змаліния волі, бере з рук волхва ножа й спокійно перетинає утримуваній старійшинами тварі вигнутий над таріллю карк. Зібрану з жертви кров виплескує у вогонь, тіло тварі передає волхвам і знову підносить до неба руки.
— Рятуй нас, Перуне! Вийди з вертепів піднебесних, із затінених вирайськими садами веж та сядь на коня свого буйногривого.
— Сядь, боже! — багатоголосе повторює люд. — Вийди і сядь!
— Прогрими ним по

читати