Завантажити

морю-океану! Розбуди дів дощоносних, нажени на наше небо хмар-потоків, дай нам дощу живодайного!
— Дощу, боже! Молимо-благаємо, дощу дай!
— Умилостився щедрістю нашою, Перуне, й сам стань щедрим!
Стань щедрим, боже!
Поселяни повторювали за ним і те повторення луною йшло в усі кінці урочища, а надто вниз, до Соколиної Вежі, де товпився на путі, що вела до требища, і путі, що вела від требища, тиверський люд.
Князь перед жертвоприношенням ще помітив: требище обнесено високим і міцним, з дубових колод частоколом. Хтось умудрився и інших переконав у мудрості своїй: люду до святилища всієї землі йде багато; що буде з божою оселею, а надто з джерелом під дубом, коли всі йтимуть і припадатимуть до них, благаючи заступництва та вдовольняючи спрагу? Чи не ліпше буде, коли доступ до божої оселі матиме лише той, хто приносить жертву? Всі інші хай підходять до неї однією стезею, відходять іншою.
Не міг піти не поцікавившись, чия то турбота. Вказали на одного з волхвів.
Волот був високий на зріст, а волхв той мало не на голову вищий. І в раменах ширший,, і руки мав такі, що здавалось, волові залюбки скрутять роги.
— Хто ти єси?
— Волхв Жадан, достойний князю.
— Загорожа довкола оселі бога Перуна — діло твоїх рук?
— Ано, моїх і братії волхвуючої.
— Хто ж напоумив вас опорядкувати требище?
— Боги, — не вагаючись відповів Жадан.
— Маєте з ними бесіду?
— Не всі, лиш я маю. Коли творю требу, не требую відвідати крові тварі, котру приношу богові в жертву. Той напій і наділяє мене віщим даруванням — чую голос бога і бесідую з богом.
— Що ж каже бог про наслану на нас кару?
— А те, княже, чого ліпше не знати.
Не до серця була Волотові така бесіда чи не визнав за потрібне допитуватись, обернувся й хотів було йти вже, та одразу ж і передумав.
— Мені до вподоби те, що зробив ти. Не завадило б подбати ще, аби божа подобизна не мокла під дощем і не була доступна для першого-ліпшого супостата, що захоче поглумитися з віри нашої і богів наших.
Волхв округлив очі і задивився на князя.
— В твоїй речниці, повелителю, чую достойну тебе мудрість і зроблю так, як велиш.
— Це не моє, Жадане, це боже повеління. А ще, — мовив і змовк, схоже, ніби вагався, казати чи не казати. — А ще ось що хочу повідати тобі. Надалі най буде так: коли Перун потребуватиме жертви, а я не об'явлюся, обтяжений справами землі, в той день біля його требища приноситимеш ту жертву ти. Чуєш, волхве?
— Чую і скоряюсь волі князя.
— Бачу, скоряєшся охоче, тому покладаю на тебе ще одну повинність: оберігай купно з волхвуючими людьми обиталище бога Перуна. Поселяйся тут і оберігай.
ІІІ
То правда, Вепрова обида на князя Волота не знає ані міри, ані меж. Вона з тих, котру не забувають і навіть на смертному одрі кажуть дітям: “Ото ваш найлютіший ворог. Пам ятайте це і не прощайте ані йому, ані родові його, допоки котрийсь із того роду не заплатить кров'ю за кров і смертю за смерть”. Та правда й те, що не тільки обида підігріває Вепрові серце. Вона — всього лиш поле, на якому проросли й дали коріння давні Вепрові помисли. Ано, всього лиш поле. То на людях називав він себе Волотовим побратимом та щасливим батьком, що має достойного княжої доньки сина, і доньку, достойну лада з княжої родини. Насправді давно й уперто ждав нагоди, аби стати таким, як Волот, а то й на місце Волота. То на людях не раз і не двічі виголошував: “Ти — наш князь, на тобі тримається земля Тиверська, твоєю мудрістю живе і благоденствує люд тиверський”, — про себе ж думав: “А чим я гірший? Доки маю ходити під Волотом і тратити зусилля рук та розуму на Волота?” То для мани горланив за трапезою: “Слава княвю Волоту, переможцю ромеїв!” — на самоті кидав у далеч незрушні позирки й снував-таки свої думки: “Був би з тебе переможець і гонитель ромеїв, коли б не моя сулиця і не мій меч”. А ще ж певен був та й від Волота чув не раз, що тиверська дружина — дитя його, Вепрового, пестунку. Не князь і не хтось із мужів, таки Вепр элютував і вишколив її такою, якою є нині: здатною вести за собою рать й перемагати самих ромеїв. Чи ж не Волот казав якось, милуючись ратними виправами старшої дружини: “Що я робив би без тебе, Вепре? Чи відаєш, як це добре, що ти в мене є?”
О, ті помисли і те поле для помислів! Він не міг уже зректися їх, надто після того, як отримав з рук того ж Волота землю при Дунаї. А все ж був до пори до часу обережний. Відчувши якось, що князь не так собі, для жарту, каже: “Гарне пристанище матимеш. Чи не захочеш стати тоді осіб ним князем?” — заострив розум і не забарився натягти на себе личину вірного князеві мужа і мудрого державця: “Таке князівство, як моя займанщина, — сказав, — сусіди гамузом проковтнуть”.
Мабуть, довго ще напинав би на себе личину Волотевого побратима і ліпшого мужа у турботах про міць і славу землі Тиверської, коли б не Боривои і не те, що сталося з Боривоєм. Синова смерть додала

читати