Завантажити

помсту тій же жоні так дико і так бездушно-жорстоко повівся з Божейком, нарешті на ненаситну жону його, на зрадливу челядь, котрій покладений за послуги обол більше важить, аніж чиєсь життя, чиясь гідність і честь. Та ба, ані жалі-нарікання, ані гарячі сльози, в котрих, здавалося, не лише самій, інших можна було втопити, — ніщо не приносило полегшення, тим паче розради. Бо певна була: до тих, що могли б розрадити, а розрадивши, утішити, не докличеться вже, а ті, до кого може докликатись, не розрадять.
Тож лежала й плакала, обіймалася з берегом і жалілась берегу, а може, не так берегу, як морю, що набігало на берег і ластилось, цілуючи її безвільно простягнуті до нього руки. Ано, певно, не так берегу, як морю, бо он яке воно лагідне з нею і яке прихильне до неї: відступить на мить і знову зближається, та все пестить її, та все гомонить, мовби каже тим гомоном-зітханням: “Не муч себе, не муч себе!” А як не мучитиметься, коли он які болі в серці і які жалощі роздирають серце. Иой, терпіння-моці немає, не те що плакати, криком кричати хочеться. Така що схопилася б і шубовснула між хвиль, схопилася б і шубовснула, коли б знала, що знайде там Божейка, що буде з Божейком!
Чула, хтось наближається до неї насторожено-несміливою ходою, а проте не обернулася в той бік і не поглянула. Лежала й плакала та сльози ковтала плачучи.
— Заспокойся, дитино, — почула співчутливо-лагідний жіночий голос, а вслід за тим — доторк руки до плеча. — Бог милостивий, ще буде втіха тобі, ще буде й благодать його.
Мабуть, було щось у тому голосі від матері-порадниці, від бабусі-втішниці, а може, всього лиш від жінки і людини, — таки не втрималась і оглянулася, а оглянувшись, побачила: поруч стояла одягнена в чорне монашка, одна з тих, що, знала вже, зреклися світу, усіх його зваб і зреклися не з доброї волі.
— Хто ти? — цікавилась тим часом монашка. — Звідки ти? Чому так ревно плачеш?
— Я з того роду-племені, що зазнало великої кривди від людей, а плачу... плачу від обиди, що не маю ані сили, ані змоги покарати своїх кривдників.
— Утіш себе, вони не залишаться непокараними.
— Гадаєте? — знову обернулася й підозріло-недовірливо глянула на свою втішницю. — Хто ж покарає, коли навіть боги не зважили на мій ревний клич-благання, не зійшли з неба і не покарали?
— Ще покарають. Господь сказав: хто високо підносить ворота свої, той шукає падіння.
— Чому ж тоді упала я? Чи то ж так багато хотіла? Я, матінко гожа, всього лиці уподобала молодця, воліла взяти з ним злюб, а ваші ромеї прийшли й спалили нашу землю, спершу тільки розлучили мене з ладом моїм, а це назавжди забрали від мене: скалічили його, євнухом госпожі своєї зробили, то він не витримав і кинувся з горя-розпуки в море. Отут, на цім самім місці! — показала й знову залилася сльозами.
Монашка одразу і все зрозуміла: ця дівчина — язичниця, поганка. І ромеїв ненавидить всім серцем. Одначе не одвернулася і не пішла від неї. Бо побачила в ній передовсім сестру і подругу, биту недолею людину і вже потім — уражену кривдою чужинку. А хто не здатний відділити зерно від полови, дає перевагу гордині й потішається нещастям ближнього свого, той теж не залишиться непокараним.
— Повір йому, дівчино, — і він заступиться за тебе.
— Кому — йому?
— Богові нашому.
Не знала Миловидка, що сказати монашці, а чи не вважала за потрібне казати щось. Лежала при березі й схлипувала важко, лежала й схлипувала.
 
 
 
Частина ДРУГА
КУДИ
ПРИВЕДУТЬ БОГИ
Оскільки у них (слов'ян) багато князів і між ними немає згоди, вигідно деяких із них переманювати на свій бік — або ж обіцянками, або багатими дарами, зокрема тих, що сусідять із нами.
ПСЕВДО-МАВРИКІИ. СТРАТЕГІКОН,
Океан-море — всім морям мати; окинуло те море весь білий світ, обійшло те море довкола всієї землі.
ІЗ ВІРША ПРО “ГОЛУБИНУ КНИГУ”
Серед моря-моря стоїть червона комора.
ЗАГАДКА
Чи народилась і чи зігрівається сонячним промінням людина, котра підкорила б собі нашу силу?.. В цьому ми певні, доки на світі є війна і є мечі.
МЕНАНДР ПРОТИКТОР.
ВІДПОВІДЬ ВОЖДЯ СЛОВ'ЯН АЦАРАМ
 
Такого за Малкою ніби й не помічав. Біда чи радість у родині — завжди уміла бути розважливою, часом не по-жіночому мудрою. Сьогодні ж ані розважливості, ані мудрості не бачить у її вчинках. Спаленіла, довідавшись про намір мужа знову посилати Богданка в науку володіти мечем та сулицею, й стала між сином і ним, князем Волотом, стіною.
— Не пущу! — вирекла твердо й несподівано рішуче. — Візьми меча та вбий мене, коли маєш намір робити по-своєму, одначе поки жива, до дядька сина не пущу!
— Ти при своїм глузді? —стетерів.
— Як бачиш. Та наука мало не звела отрока зі світу. Тепер знову?
— А ти ж як думала? Він прийме в спадок від мене землю і стіл. Князі — мужі всієї землі, роду-племені, в них іншої путі нема, мусить усе життя гострити меч і розум,

читати