Завантажити

то такий відважний був той доброликий ант, чи так голосно і невідступне кликала його земля рідна, ті, кого полишив у тій землі, зважився і втік. За цим разом йому поталанило обійти сторожу й вибратися з Фессалоніки. Може, і з ромейської землі вибрався б, коли б занадто рано не повірив, що вільний уже, і не злегковажив у путі: заснув при дорозі й потрапив до рук дімотів, а від них — до префектури, котра й доправила раба-втікача його власникові. Марія, розповідають, і далі захищала анта перед мужем своїм, на колінах благала, аби змилостивився, та навікулярія благання ті лишень розлютили до краю. “Ти воліла мати його за спальника в опочивальні, то й матимеш!”— сказав твердо і вийшов од неї.
Правда то чи неправда, а проте усі так мислять: найбільше винна в смерті того раба челядь. Коли прибув навікулярій, не втрималась котрась із челядниць і внесла йому до вух, що жалощі господині — не просто жалощі: вона вподобала анта, схильна була похотьствувати з антом, тому й звільнила його від колодки, кликала до столу, а затим, — і на бесіди, не взяла гнів до серця навіть після того, як раб-добролик знехтував її прихильністю й утік із господи. “Іншої ради нема, — казала нібито Феофілові, — вподобала господиня Божейка і так дуже, що втратила всякий глузд, забула про честь і повинність жони, як і про те, що муж не подарує того порочного наміру ані їй, ані рабові, тим паче рабові”.
— Воно так і сталося, — зітхала молодичка, — навікулярій повірив пересуду й велів челяді здійснити те, що обіцяв: “Раб утік — хай має те, що заслужив, раб хотів бути спальником у господі, так тому й бути: оскопіть його і зробіть євнухом при опочивальні вельможної”.
Молодичка щораз ховала чомусь від Миловидки очі, зате не приховувала, здається, нічого з того, що знала про Божейка. Бо казала та й казала, як кричав він, бідолашко, коли довідався, куди ведуть і чого ведуть. Страшно і дико кричав, потім бився з виконавцями волі господаря, опирався скільки міг і як міг. Та що годен був вдіяти один супроти кількох дужих і по-псиному вірних навікулярієві челядників? Розізлив тільки тією бійкою і зробив рішучішими.
Плакав та й плакав опісля, жалівсь та й жалівся комусь. А виплакав жалі свої та змив сльозами рани, уловчився і вислизнув з подвір'я навікулярія. Скаліченим уже, а таки втік.
Того разу його зникнення швидко помітили і умудрилися вивідати, куди пішов. Та взяти уже не взяли. Над самим морем стояв, як настигли. Тож і побачив, до чого йдеться, а побачивши, не вагався більше, кинувся, як стояв, у вир морський. “Будьте ви прокляті!” — крикнув, випірнувши, та й зник під хвилями.
Жінки скрушно хитали головами й журилися вголос. Хтось співчував рабові, хтось нарікав на жорстокість навікулярія Феофіла, ба навіть згадував недобрим словом його жону, а Миловидка слухала ті нарікання-пересуди й чула: ось-ось не втримається, вибухне криком-відчаєм. Може, й вибухнула б, коли б не нагодилася тієї миті думка-сумнів і думка-рятівниця.
—— Чи ти... — благала очима, всім видом ту, що зважилась повідати про сумну з сумних і нещасливу з нещасливих долю анта. — Чи ти можеш показати мені, де живе той навікулярій?
Молодичка, примовкла, видно, щось недобре подумала й не відає, як їй бути.
— Навіщо він тобі?
'— Маю твердо знати, чи то ж той був ант, котрого шукаю.
— Чом не показати, — зголосилася. — Візьму ось риби та й підемо, покажу, де живе навікулярій. Ось тільки чи стане він говорити з тобою.
— То вже мій клопіт.
Ледве дочекалася рибалок із моря, а пішла слідом за молодичкою, відчула: і зовсім губить під ногами твердь. На лихо й Ісидори не було поруч, за цим разом не супроводжувала її, пішла з покупками до господи. А без підтримки та надійної порадниці що мала робити? Ішла й кликала в поміч своїх богів: “Порятуйте мене, — благала. — Чуєте, боги, змилуйтесь і порятуйте! Зробіть так, аби те, що вчинив навікулярій, сталося не з Божейком. Най ми ніколи не зустрінемося з ним, най житимемо до кінця днів своїх далеко й відчужено, не знатимемо утіхи-милування, бажання-злету, тільки зробіть так, аби я впевнилася зараз: те, що повідала молодичка, обійшло Божейка, то був не Божейко”.
Застережена своєю повожатого, не стала кликати навікулярія, більше надій покладала на жону його: вона, з усього видно, була прихильна до раба, повинна розповісти усе, що знає про його долю. Через те й сказала челядникові, коли вийшов на стук і прочинив воротця:
— Я з роду-племені того анта-раба, що кинувся з ласки господаря в море. Прийшла запитати в достойної господині, чи той раб часом не є мені братом.
Ждала на дозвіл за воротами і ждала терпляче, а діждалась небагато. Вийшли й сказали: “Вельможна господиня слабує і прийняти не може”.
— Тоді... тоді покличте господаря, навікулярія Феофіла.
— Його немає вдома.
Челядник націлився було причинити воротця, та Миловидка встигла притримати їх.
— То, може... то, може, достойний воротар буде такий добрий та скаже,

читати